— От нетерплячий! Міг би й трохи потерпіти бабських балачок. Гаразд, слухай: свого часу монастир отримав собі діляночку земельки на березі озера — митрополита тоді саме депутатом обрали. Офіційно та ділянка призначалася для будівництва монастирського притулку для інвалідів, але її швидко перепродали і звели там торговельно-розважальний центр. Єпархія та монастир мають з нього свій зиск через підставних осіб. Я зберегла усі докази незаконності та умисності цієї оборудки.
— Не думаю, що ці докази сьогодні можуть когось зацікавити. Максимум, на що вони придатні — для написання чергової викривальної статті на якомусь маловідомому сайті. Однієї з сотень.
— Може й так, — легко погодилася прокурорша. — Але! Цю оборудку монастир та єпархія прокрутили без відома свого «священноначалія».
— Не поділилися з керівництвом?
— І до цього дня не діляться чималими прибутками! А за таке «срєбролюбіє» «священноначаліє» по клобуку не погладить. Може і хлібної посади позбавити. А враховуючи, що Людмила — колишня ворожка…
— До речі, «священноначалію» можна натякнути, що не така вже й колишня.
— Правильно міркуєш. От саме це я Людмилі й пояснила.
— І?..
— Вона зізналася, що таки виходив на неї Йосип Бланк. Так само, як і на тебе — скайпом. Зловтішно розповів, що Транихиїла — Теда Россмана — нишком, без розголосу злапало американське правосуддя за давньою підозрою у «вбивстві першого ступеня» якогось Фількевича. Той був дослідником-біологом. На свободу Россман вже не вийде. Шахсуваров, отримавши у США політичний притулок, тепер налагоджує там свій побут та зв’язки для нового бізнесу.
— То Йосип скайпував до Людмили лише для того, щоб новинами поділитися?
— Схоже, що так. Принаймні, жодних попереджень про акції залякування він у розмові з нею не робив, — розвела руками прокурорша.
— Без важливої причини Йосип не відновлював би цього контакту. Щось йому було від неї треба.
— Коли я пригрозила Людмилі, що оприлюдню інформацію про землю, вона розповіла, що Бланк питався в неї ще й про якихось давніх їхніх спільних недоброзичливців — козаків-характерників…
— Он воно що! Знайомі нам ті фігуранти-характерники! А Ви не з’ясували, як із Йосипом можна зв’язатися?
— Трохи покомизившись, Людмила таки дала мені адресу електронної пошти, яку лишив Бланк, — прокурорша дістала з-під скатертини паперову серветку і простягла капітану.
— Будемо сподіватися, Ви правильно записали цю адресу, — зітхнув офіцер, розгорнувши м’який клапоть із коротким записом. — Сьогодні ж напишу Йосипові лист.
Мстислав вибрався із заростей вербняку, які вкривали високий правий берег річки Моксель. Роззирнувшись навсібіч, він тихцем гукнув побратимів. Іван та Олег також залишили замасковану у верболозі землянку, де містилася брама, крізь яку Велес доправив їх до столиці каганату. У ранкових сутінках неголосно переспівувалися нечисленні пташки, десь скинулася чимала рибина, зграйка диких качок виплила з очерету, прямуючи до протилежного низького берега.
Стежина у верболозі привела козаків до торговельної слободи. Вона тулилася з протилежного боку пагорба, на якому височів дубовий тин із приземкуватими квадратними баштами — Кремлядь, резиденція кагана.
Слобода являла собою маленьке селище, обнесене загорожею у півтора людські зрости заввишки. Біля воріт стояли двоє вартових у гостроверхих шапках-малахаях[44], зі списами та дерев’яними щитами. Вони підозріло оглянули прибулих та навіть спробували обшукати їхні наплічники. Але два срібні кружальця місцевих грошей, що їх Іван вклав у долоню кожному, втамували службовий запал охоронців. Молодший вказав шлях до заїжджого двору. А під ніс пробурчав, що гості якісь занадто чисті та вдягнені в усе нове, як на далеку дорогу, та й краму при них замало, і топірці якісь нещербаті…
Заїжджий двір виявився простою великою хатою, збудованою у зруб. Віконця затягували бичачі міхури, що ледь пропускали світло. Тут було порожньо, пахло чимось кислим та пліснявим. Господар, невисокий русявий товстун, вовтузився у темному кутку, відгородженому якоюсь кривою подобою шинквасу. Він непривітно зиркнув на гостей і запитав, чого їм треба. Почувши, що вони торгові люди і прибули до самого володаря Невса, шинкар відповів, що з дня на день кагана очікують зі ставки богдихана. Наразі гості можуть зупинитися у нього. Названа платня, вочевидь, добряче перевищувала звичну. Але Іван, не торгуючись, виклав на шинквас дев’ять монет — за три дні наперед. Господар повів їх до тісної комірчини в кутку хати, де між піччю та зовнішньою стіною був облаштований дерев’яний настил, на якому доводилося спати покотом. Піч сьогодні ще не топили, тож у комірчині було вогко.
44
Малахай — традиційний головний убір кочівників, хутряна шапка, що покриває спину і плечі.