«Дівчинко, слухай мене. Слухай уважно, дурненька. Не буває ідеальних чоловіків, їх фізично не може бути! Це – ілюзія. Жодний чоловік не може зрозуміти жінку, крім, можливо, гомосексуалістів та онкохворих». – «Що ти верзеш?» – «Нас здатні розуміти тільки ті з них, які усвідомлюють, що ти відчуваєш, коли хтось оселяється у тобі, тобто розуміють стан вагітності, слабке уявлення про це мають хворі на рак. Звичайно, в них не такий емоційний стан, як у вагітних. Не думаю, що вони тішаться з появи пухлини, хоча, погодься, появі дітей вони також не дуже радіють.
Ну, і також ті, хто розуміє, як це буває, коли хтось до тебе вдирається, зрозуміла? Таке розуміють тільки геї. Тут важливо, що вони добре обізнані з процесом, місце вторгнення в даному випадку не є надто важливим. Ти розумієш, про що я?» В мене закочуються очі. «Довго ти протягнеш з геєм? Не думаю. А онкохворий взагалі не може довго протягнути. З тобою чи без».
Від Агати може збентежитися хто завгодно. Не кажучи вже про мене. «Слухай, я піду додому. Завтра кремація, треба готуватися». – «До чого готуватися, дівчинко? Це не весілля, а похорон! Крім того, це ж навіть не тебе кремують!» – обурено вигукує мені в спину Агата. Я встигла поцілувати її і втекла додому.
Глава четверта
Заснути мені ніяк не вдавалося, не через надмірну кількість думок, а якраз через те, що довгий час (хоча, може, і не настільки довгий, бо в нічній тиші час легко ошукує людину) я не могла вхопити жодної. Долоні ставали вологими, волога з їхньої поверхні випаровувалася, наче вони були не долонями, а перетворилися на коропів, яких ще живими витягли на берег. Вуха горіли. Всі сили я спрямувала на те, щоб зрозуміти, невже я дійсно ні про що не думаю?
Мою знервованість відчував Троль, який ніколи не гребував нагодою вмоститися біля мене в ліжку, Манфред та Бріг зіштовхували його з диванів. Собаки, на відміну від котів, здатні зализати тобі ранку, але лікувати твою нервову систему та перебирати твій острах на себе – це вже ні, таке благодійництво вони чинити не збираються. Тому пес зробив почесне коло біля ліжка і вклався у фотелі.
Троль спав у фотелі в позі ембріона, в темряві здавалося, що пузатий фотель вагітний собакою і наче сам не може у таке повірити. Одна справа народити хоча б стілець, у крайньому випадку, табуретку, але народжувати нахабну таксу – це занадто для фотеля похилого віку з порядної буржуйської родини.
Я дивилася на велику прямокутну пляму на стіні навпроти мого обличчя. Я знала, що то була чорно-біла світлина мами. Її сфотографував, а згодом подарував їй світлину на ювілей відомий мюнхенський фотограф. У мене погана пам’ять на імена фотографів, режисерів та письменників, але він дійсно дуже відомий. Ще я пам’ятаю, що він був схожий на шпака. І руки його виглядали і рухалися так, наче підрізані пташині крила, наче їх було створено для того, щоб він міг летіти, а потім хтось узяв і підрізав їх.
Коли мама отримала цю збільшену світлину у подарунок, у цій самій вишуканій рамці, з нею сталася істерика. Цього ніхто не очікував, ми з батьком взагалі впали в транс, зрозумів її тільки марнославний Манфред. Мама не хотіла бачити себе на стіні власної квартири, вона хотіла бачити себе в різноманітних каталогах, на виставках, на листівках. Вона прагнула увійти в історію, залишитися обличчям, що постійно виникатиме поряд з його іменем. Але митець вирішив інакше. Думаю, він хотів їй підлестити. Або просто хотів її. Але мати ніколи не розуміла простих чоловічих бажань. Я це успадкувала. Натомість мати чітко розуміла, чого хотіла вона. Цю її здатність, на жаль, я не перейняла.
Матері не щастило на те, щоб залишитися в історії чистою музою творця. Манфред тричі називав її іменем свої колекції, і тричі замовники змінювали цю назву на більш комерційну чи більш доречну, на їхній погляд. Жартуючи, батько запропонував присвятити матері одне з судових рішень, але за умови, якщо вона буде однією зі сторін. Мати терпіти не могла адвокатських жартів. Для мене батькова пропозиція була ілюстрацією того, як мамі іноді важко з батьком і що вони належать до різних світів, у той час як мамині приятельки вважали, що мамі незаслужено пощастило зі шлюбом.
Я увімкнула підсвітку, і світлина набула жовтуватого відтінку. На ній була моя молода мати, мабуть, десь років тридцять п’ять. Імовірно – трохи менше, можливо – більше. Світлини роблять нас примарними, вони відтворюють нас так, як їм заманеться.
За спиною мами, як я знала, знаходяться три мурашники. Вони дуже схожі на єгипетські піраміди, жовтуватий колір підсвічування взагалі перетворює світ біля мами на пустелю. Не знаю, що символізують ці мурашники, якщо це взагалі символ.
На цій світлині вона всміхається серцем, хоча Агата вважає, що мама всміхається дечим, що знаходиться нижче, я в це не вірю, бо навряд чи в мами таке б вийшло. Спробуйте самі утнути подібне, я кілька разів пробувала, нічого не виходить, крім того, що пика виглядає зосередженою, а це навряд є доказом невимовного щастя.
Пані Агнес фон Вайхен торкається правою рукою своєї пухнастої, короткої (ледь нижче вух) зачіски. Вона вдягнена у плащ, я знаю, що він тих зелено-блакитних кольорів, що люблять використовувати в костелах. Я подумала, що плащ у таких кольорах надзвичайно пасував би Наташі Ченські.
Я не знаю, є щось на мамі під плащем чи ні. Це – традиційне дискусійне питання, родинний ребус, міф. Мама нічого не відповідає, але коли її про це запитують, посміхається точнісінько так, як на світлині. Я не знаю, що її більше розважає, те, що хтось наважується думати про те, що під плащем вона гола, або те, що вона дійсно була голою, або те, що вона почувається оголеною саме зараз.
Раптом я згадую, що не перевірила свого мобільника, невже мати мені не телефонувала? На неї це було б несхоже. Телефонувала і надіслала дві смс, в одній вона питає, чи привітала я брата, а в іншій обурюється, що про місце мого знаходження вона дізнається від «милої Агати», бо її рідна донька ігнорує її дзвінки. Кожна її смс закінчується однаково: «Присягнися, що у тебе все добре. Я люблю тебе». Ще я бачу ммс, яке надіслала мені Ханне. На ній – величезна стійка з різноманітними солодощами та усміхнене обличчя кухаря. А ось і смс від неї: «Як ти вважаєш, що тут найсолодше?» Я сміюся, Троль викручує пику в мій бік. На його погляд, сміятися вночі – злочин. Він голосно зітхає, мовляв, це останнє попередження, засинай, Марто, і знову скручується в фотелі. Фотель розуміє, що його «дитинка» жива, бо вона ворушиться. А я втрачаю глузд.
Історію портрета матері я знаю. Історію діда – ні. Діда завтра спалять. Йому дев’яносто чотири роки, я думаю, що на його сумлінні не десять і навіть не сто спалених у концентраційних печах тіл безневинних людей, які були здоровішими та молодшими за нього. Хоча яка різниця – палити здорових та молодих чи хворих та старих, винуватих чи безневинних? У Бога є лінійка для виміру цих гріхів?
У будь-якому разі завтра настане черга мого діда. Він встиг умерти до того, як вирішили його спалити. В тих нещасних такого щасливого шансу не було. Дід позбавив їх будь-якої надії вмерти на власному ліжку, хай і в божевільні, хай і від раку. Я десь читала, що євреї не мають права на кремацію, це пов’язано з їхньою релігією, виходить, що фашисти їм це право надали. Цікаво, що з цього приводу думав мій дід? Можливо, він вважав себе благодійником та розповідав про це друзям. А можливо, втратив глузд та почав збирати речі вбитих ним євреїв.
Настав ранок, хтось першим його оголосив: мій організм або будильник у мобільнику. Треба було вдягатися. Ні, спочатку необхідно вигуляти Троля, вигулювати його в жалобній сукні я не зможу. Я з тих людей, на чиї настрій та рід діяльності впливає одяг. Джинси, кросівки, футболка. Троль не відчував моєї скорботи та розгубленості, він жадав сучих пахощів, прагнув пожувати певних травиць (мене причаровувала здатність тварин розумітися на гомеопатії), щоб не болів шлунок, та ще пововтузитися з помаранчевим пуделем. Я вирішила, якщо в мене день починається, фактично, з кремації, то і Троль мусить утримуватися від задоволень, і взяла таксу на короткий повідець.