Але, попри свою грізну для нас сьогодні назву, вандали, серед інших варварів, особливою «дикістю» не відзначалися. Як в остґотських Римі чи Равенні, так і у вандальському Карфагені паралельно співіснували дві культури. Попри вандальське панування, бюрократична система колишньої римської провінції залишалася римською, «римляни» далі займали адміністративні посади. А найголовніше — римською була школа, у якій отримували класичну латиномовну освіту майбутні чиновники варварського королівства. При школах продовжувала своє життя і латинська література.
Саме початком VI ст. датують укладення у вандальській Африці збірки латинської поезії переважно шкільного походження, відомої нам за пізнішими копіями. Поезія цієї збірки лягла в основу видання німецького філолога А. Різе (перше видання 1869—70 pp.; друге — 1894—1906 pp.) під назвою «Латинська антологія». Різе не був першим видавцем пізньолатинської поезії, але саме його видання (зокрема, його нумерація поезій, які він розташував не за тематичним принципом, як попередники, а відповідно до рукопису-джерела) стало канонічним. Назву «Латинська антологія» відтоді почали вживати на позначення саме цієї антології, до якої, окрім згаданої африканської збірки початку VI ст., увійшла також поезія з деяких інших джерел. Так, зокрема, серед переважно пізньолатинської поезії опинилась і вже згадана «Суперечка весни з зимою» середньовічного поета Алкуїна.
«Латинська антологія» є цінною колекцією пізньолатинської поезії, адже з тієї епохи, окрім творів декількох значніших поетів, до нас дійшло не так уже й багато віршових текстів. Проте, її не треба сприймати як добірку найкращих поезій свого часу. Це, насамперед, шкільна антологія. У ній зібрано те, що виникло у результаті шкільних вправ або те, що могло би бути використане у практиці граматичної чи риторичної школи.
У пізню добу школа була тим інститутом, який протягом віків, на тлі усіх цивілізаційних катаклізмів, непомітно зберігав традицію, виховуючи щоразу нові покоління тих, хто її «переймав» і добросовісно «передавав далі» — до кращих часів, — не дбаючи про те, щоб залишити своє ім'я в історії. Поезія, що творилася у цьому середовищі, часто бездоганна стилістично і «відповідає всім вимогам» класичної поетики, але, треба визнати, набагато рідше дивує чимось новим, живим, несподівано ориґінальним подихом. Школа культивувала традицію і норму. А інших середовищ, у яких би культивувалась ориґінальна література, у пізню добу переважно бракувало. І навіть якщо були автори, що творили ориґінальне (а за тими окремими перлинами, що дійшли до наших днів, ми бачимо, що таки були), то бракувало широкого культурного середовища, де те ориґінальне цінилося б; недарма ж Боецій нарікав: «нема для кого писати»). І якщо сама творчість без такого середовища ще можлива, то у неї мало шансів, щоб її оцінили, зберегли і передали наступним поколінням. Ті, які зберігали, мабуть, віддавали перевагу тому, що «відповідало всім вимогам», ніж чомусь новому і незвичному. Тому саме школі великою мірою завдячуємо тим, що «золота» традиція перетривала всі «темні» часи і таки дочекалася «світліших», але й на школі, мабуть, лежить відповідальність за те, що з пізньолатинської поезії до нас дійшло мало справді ориґінальних речей. Поезія, що не мала політичного значення і шкільного застосування, просто не збереглась до наших днів.
Певною мірою це стосується усієї пізньої поезії, але найпоказовішою у плані того, що зберігала чи продукувала школа, є саме «Латинська антологія».
Проте серед загалом одноманітних епіграм у «Латинській антології» трапляються і справжні поетичні шедеври — такі, як «Прихід весни» Пентадія, «Потічок» Тіберіана, «Про народження троянд» чи знамените «Нічне свято Венери» невідомого автора. Переважно у такій поезії бачимо яскраву, живу і настроєву картину природи, з акцентом на деталі, на чуттєвості образів.
У нашій книзі поезія з «Латинської антології» займає досить велику частину і виділена в окремий розділ. Більшість її творів або анонімні, або, якщо рукопис і зберіг ім’я автора, то переважно нічого, крім імені, ми про нього не знаємо. По-різному датують і конкретні поезії: деякі були написані у період вандальського панування у Карфагені, а котрісь, очевидно, і раніше. Епіграми, приписані Сенеці і Петронію, як уже було зазначено, винесені у «пролог» книги — як поезія «срібного віку», — хоч походять вони саме з «Латинської антології», і, окрім деяких автентичних, належать до пізньолатинської доби.