[R 232][14]
Все перемелює час, на все він нагострює зуба[15],
Зрушує все із основ[16], довго тривать не дає:
Ріки міліють; де грали моря — лежать суходоли,
Нижчають постаті гір, падають горді верхи.
Що ж я усе про дрібне? Пречудове неба склепіння —
Прийде пора, і за мить — запломеніє в огні[17].
Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара:
Світобудова уся стане нічим у свій час.
* * *
[R 418]
Де є споруда така, яку б вікова не здолала
Давність, яку б не поверг непереборний час?
Хоч до зірок сягни, на гори громадячи гори[18],
Хоч і майстерно рівняй горді верхи пірамід.
Розуму смерть не йме[19], захищеного звідусюди;
Пісня, тільки вона, перетриває віки.
І
[R 407]
«Дружби царів уникай»[20], — але того ще замало:
То — неабияка ціль, друга, однак, іще є:
Дружби з тими, де блиск, де міри немає, цурайся,
І видатного всього, що на показ, уникай!
І недосяжних вельмож, як і ймен у повені слави,
Й тих, де пороги стрімкі, знатністю гордих домів, —
Що є снаги, уникай; вітрило згорни[21] — і хай човен
Тихо провадить тебе попри самі береги.
Доля твоя хай рівниною йде, із рівними знайся:
[10] Вище будівлю зведеш — важче й падати їй.
З чимось великим мале[22] не вельми легко єднати:
Тисне — надто низьке; падає — надто стрімке.
II
[R 408]
«Жий, загалом цураючись дружби», — так-ото краще,
Ніж: «Уникай одного: з володарями дружить».
Доказом — доля моя: високий друг мене скривдив
І відвернувся низький. Тож і юрби уникай[23]:
Всяк із громади друзів близьких — од тріску самого,
Хоч і стояв іще дім, кинувся геть за поріг.
От і цурайся лише владарів! Май же розум для себе
Жити, допоки живеш, бо ж і для себе — вмирать.
Про добро скромного життя
[R 433]
Є в мене клаптик землі й прибутку чесного крихта,
Спокою, дякувать їм, маю по вінця зате.
Миром душа дорожить; чужі їй страхи і тривоги.
Лінощі, схильні до зла, не каламутять її.
Інших — труди бойові[24], крісла хай кличуть курульні
Й солод порожніх утіх, що в багатьох на умі.
Частка простолюду я (ні посад, ані почестей), так-от
Жити б і, поки життя, часом своїм володіть[25].
[R 409]
Кордубо[26], розжалобись, розпусти в печалі волосся.
Праху моєму сльозу, дар поминальний, пошли.
Кордубо, плач над своїм співцем, далека од нього,
Кордубо, в більшім жалю ти не бувала іще,
Ні коли в світі зітнулись нараз потуги ворожі, —
І прокотивсь по тобі вал нищівної війни;
Як поміж двох ти напастей була, від обох загибала:
Ворогом Цезар тобі, ворогом був і Помпей.
Ні коли ніч лиш одна, що останньою стала для тебе,
[10] Триста смертей принесла, ні коли стіни твої
Із Лузитанії[27] найманець брав і довгого списа
Вбив, розігнавши його, в брами твої вікові, —
Славу, оздобу твою, прибивають нині до скелі[28],
Гордість давню твою, — Кордубо, розжалобись!
Добре, що дальнім тебе Океаном омила природа:
Може, не так той мій біль буде діймати тебе.
[R 236]
I
Корсико[29], де в давнину поселенець осів із Фокеї,
Корсико, ймення твоє, батьківське, Кірнос було,
Корсико, ширша од Ільви ти, од Сардінії — вужча,
Корсико, риби хіба — вдосталь у ріках твоїх.
Корсико, ти — один жах, щойно літо тут зажахтіє,
Щойно у небі твоїм дикий ощириться Пес.
Ласку вигнанцям яви, адже вони — то померлі;
Хай тут легкою земля буде й для праху живих.
вернуться
Луцій Анней Сенека (4 р. до P. X. — 65 p. після P. X.), уродженець Кордови, провідний римський філософ-стоїк, автор численних філософських трактатів, листів (найпопулярнішими стали його «Моральні листи до Луцілія»); писав також трагедії, сатири, епіграми тощо. Якийсь час, будучи вихователем молодого Нерона, фактично керував державою. Внаслідок придворних інтриг був висланий на Корсику; згодом, на веління того ж таки Нерона, покінчив життя самогубством. У дусі стоїчної філософії, Сенека закликав до скромного життя у злагоді з природою, до плекання розуму, що вирізняє людину з-поміж усіх інших створінь, до стійкості й готовності гідно сприйняти будь-які удари долі, до вміння бути собою; ділився своїм розумінням щастя, дружби, дозвілля, багатства й убогості, життя й смерті… Про що б, однак, не писав, усюди проступає провідна в античних письменників тема часу. Твори Сенеки справили величезний вплив на формування європейської думки. Відомим був Сенека й в Україні (в «Галицьких приповідках», що їх зібрав Г. Ількевич, є й така, іронічна: «Казав Сенека: стій собі здалека та потакуй»). Серед козацької старшини особливо популярними були стоїчні заклики зневажати багатства, біль, несхитно стояти за правду, плекати вірність, дружбу, спокійно дивитися в обличчя небезпеки й самої смерті.
Подані тут епіграми дійшли до нас під іменем Сенеки, проте сам Сенека, очевидно, написав з них лише «Про час» і «До Корсики».
вернуться
Пояснення до маркування див. у вступі до коментарів (с. 201—203). (У електронній версії — прим. їїї)
вернуться
1. «…нагострює зуба…» — найпоширеніший в античних епітет часу — «edax», тобто «їдкий, що усе з’їдає» (у ваґантів: «tempus edax rerum» — «час, пожирач речей»). Найближча наша метафора — «зуб часу».
вернуться
2. «Зрушує все із основ…» — увиразнені в поетичних образах візії неминучих змін знайшли яскраве відлуння у пізнішій європейській поезії, наприклад, у П'єра Ронсара («Гастінському лісорубові»): «Тож істину повів філософ давніх літ, / Що в світі кожна річ прямує до загину, / Щоб форму полишить і іншу взять на зміну. / Там здійметься гора, де мріє простір піль, / Широкий ляже діл, де був афонський шпиль, / I зашумлять жита, де лютували шторми. / Матерія — жива, лиш відмирають форми» (переклав Ф. Скляр). У живописі ця філософська тема чи не найзворушливіше подана на полотнах представника німецького романтизму XVIII—XIX ст. Каспара Фрідріха Давіда.
вернуться
6. «…запломеніє в огні…» — за уявленнями філософів стоїчної школи, весь світ періодично гине у вогні. Ця ж тема — далі, у Сульпіція Луперка (с. 147) (У електронній версії — прим. їїї).
вернуться
3. «…на гори громадячи гори…» — натяк на велетнів, Ота й Ефіальта, які, наваливши на Олімп гору Оссу, а на неї — Пеліон, спиналися до неба, поки Аполлон не повбивав їх стрілами.
вернуться
5. «Розуму смерть не йме…» — звеличення розуму, людської думки — в основі стоїчної філософії; Сенека — її чільний представник у Римі. «Toute la dignité de l’homme consiste en Ia pensée» («Уся гідність людини — в її думці») — не раз наголошує у своїх «Думках» Блез Паскаль, чиї роздуми рясніють ремінісценціями із творів античних письменників.
вернуться
1. «Дружби царів уникай…» — автор тут розвиває мотив, який раніше бачимо в Овідія («Скорботних елегії», III, 4, 4 і далі).
вернуться
7. «…вітрило згорни…» (contrahe vela) — Цю ж саму пораду (contrahes vela) дає Горацій Ліцінієві у своїй знаменитій оді про золоту середину (II, 10).
вернуться
11. «З… великим мале…» — поняття відповідності (грец. prepon, лат. aptum, decorum) — одне із засадничих у морально-етичній філософії стародавніх.
вернуться
4. «…юрби уникай…» — таким закликом Сенека починає свій сьомий лист до Луцілія: «Питаєш, чого слід уникати передусім?.. Юрби…». У подальших рядках епіграми помітні виразні ремінісценції зі «Скорботних елегій» Овідія.
вернуться
5. «Інших — труди бойові…» — антитезу «я — інші» чи не найпоетичніше увиразнив Тібулл у своїй першій елегії: «Інший хай горне собі рудого золота копи… — Я ж — убогість обрав, життя дозвільного стежку…».
вернуться
8. «…Часом своїм володіть.» — бути господарем свого часу, не піддаватись «окупації» (homo occupalus — зайнята, ділова людина) — провідна думка філософських творів Сенеки.
вернуться
1. Кóрдуба (тепер Кордова) — місто в Іспанії, батьківщина Сенеки. Кордуба сильно постраждала від громадянської війни між Цезарем і Помпеєм.
вернуться
11. Лузитанія — римська провінція на території суч. Португалії; у II ст. до н. е. лузитани воювали з римлянами, зокрема і проти Кордуби, що була в римському володінні.
вернуться
13. «…прибивають до скелі…» — натяк на прикутого до скелі Прометея; цей натяк акцентовано грою слів: «вбив» (12) — «прибивають» (13).
вернуться
Острів Корсика (у греків — Кірнос) в епоху Імперії був звичним місцем для заслання. Сенека відбував тут заслання вісім років (41—49 pp.). Перше місто на острові заснували у VI ст. до н. е. грецькі колоністи з малоазійського міста Фокеї. Ільва (тепер — Ельба) — невеликий острів на схід від Корсики. Пес — сузір’я Великого Пса (який «ощирюється» своєю найяскравішою зіркою — Сіріусом); поява цього сузір'я на передранковому небі (в середині липня) збігалася з настанням найспекотнішої пори року.