Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло.
Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора.[52]
Ти недарма в темноті свого мужа оплакуєш, Ґалло:
Плакати явно над ним — совісно б, мабуть, було.
Скриню розбивши, умілець-крадій забере тобі гроші,
Батьківську хату до тла кривдник-вогонь пожере,
Гроші позичив — не віддадуть ні відсотків, ні боргу,
Нива безплідна зерна теж не поверне тобі.
Любка-крутійка твого скарбника обдере як ту липку,
А з усім крамом твоїм піде під воду судно.
Доля не владна лишень над тим, що друзям даруєш:
Те, що даєш, лиш воно, а не що інше, — твоє[53].
Чорні — в Таїди, зате — як сніг, у Леканії зуби.
Як це?.. В тієї — свої, ця ж — їх купила собі.
«Завтра, Постуме[54], — кажеш не раз, — я житиму, завтра».
Тільки коли ж то воно, завтра те, буде, — коли?
І чи далеко те завтра твоє, де шукать його, врешті?
Може, сховалось од нас десь у вірменів, парфян?
Скільки-то років йому — як Несторові чи Пріаму[55]?
Ну і за скільки ж його, завтра те, можна купить?
Житимеш завтра?.. Пізно вже й нині, Постуме, жити:
Мудрим є, Постуме, той, вчора хто гарно прожив.
Золота, Стелло, тобі, красномовче, не шлю ані срібла —
Із доброти це роблю, а не тому, що скупий:
Хто дороге дарував — дорогого й для себе чекає;
Тим-то й не буде тобі глина моя тягарем.[56]
Часто отруту пив Мітрідат[57], і мав з цього користь:
Як не труїли його, та отруїть не могли.
Кепськими загартував ти й себе обідами, Цінно:
Скільки не голодуй — з голоду все ж не умреш.
Бідний ти? Ну то звикай до бідності, Еміліане:
Гроші у нинішній час — для грошовитих лишень.[58]
«Славно!», Помпонію, плещуть тобі, але красномовний,
Визнати мусиш, не ти — твій для лестивих обід.
Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане,
Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.[59]
Вже шістдесятку прожив Касцеллій, мовити здібний,
От лиш не знати, коли стане промовистим він.
Ні мідяка в гаманці… Доведеться твої подарунки,
Регуле, збути тобі. Ну то купив би ти щось?[60]
Дерева цей ось шматок (для тебе — просто непотріб) —
Першим незнану колись перепливав далину,
Й ні Кіанеї, скелі морські, його не строщили,
Ні, у негоду жахні, Скіфського моря вали.
А доконали — літа, і все ж цей уламок — то більша
Святість, аніж те нове, ще непобите, судно.[61]
Пáвло, за Пріска заміж кортить? Видать, не дурна ти.
Тільки ж не квапиться Пріск: видно, й він не дурний.
Під Ведмедицею щойно лиш ти воював, Марцелліне,
Зносив повільну ходу ґетського неба зірок,
А незабаром — казкові хребти, Прометеєву скелю
Зможеш, дійшовши туди, сам, наяву, озирать!
А як почуєш луну — сивочолого скрики героя —
Скажеш: «І скелю саму твердістю він поборов!»
Ще ж і таке додаси: «Хто муки такі перейти міг —
Той собі й право здобув — виліпить плем’я людське».[62]
вернуться
Мова про декламації — публічне виголошення поетичних творів, передусім трагічного жанру. Поети-декламатори (нерідко графомани) зануджували слухачів відчитуванням своїх розлогих творів. «Довго ще слухать мені?..» — роздратованим тоном починає Ювенал свою першу сатиру, згадуючи, як настраждався, коли «охриплий Корд» (якийсь невідомий поет) декламував свою «Тесеїду».
вернуться
8. «Те, що даєш… — твоє» — ця парадоксальна думка перегукується із часто акцентованим у «Листах до Луцілія» закликом Сенеки: «Живи для інших, якщо хочеш жити для себе». Цю засаду перейняло й християнство. Існує також переклад М. Борецького.
вернуться
Цікаво, що якомусь Постумові й Горацій адресує свою оду (II, 14), в якій з особливою силою акцентує неминучість смерті, закликаючи тим самим дорожити днем і не відкладати життя на завтра. Марціал і при цій темі знаходить місце для дотепу: «пізно вже й нині, Постуме, жити». Згадуємо при нагоді німецьке прислів’я: «Morgen, morgen, nur nicht heute, sagen alle faulen Leute» («Завтра, завтра, лиш не нині — кажуть люди всі ліниві»).
вернуться
Нестор і Пріам — царі-старці, герої троянської війни. Існує також переклад Ф. Луцької.
вернуться
Золото, срібло, глина — йдеться про вази, виготовлені з відповідного матеріалу. Стелла — чоловіче ім’я.
вернуться
Понтійський цар Мітрідат VI Евпатор (134—63 до н. е.) призвичаїв свій організм до отрути, постійно вживаючи її невеликими дозами; за іронією долі, отрута на нього не подіяла навіть тоді, коли він сам намагався накласти на себе руки, тому пробив себе мечем. Існує також переклад М. Борецького.
вернуться
Існує також переклад М. Борецького.
вернуться
Звичай дарувати книжки з підписами (автографами) був і в давнину. Серед поезій Катулла є поетична присвята (дедикакація): автор дарує щойно видану книжечку своєму другові Корнелієві Непоту. Давню традицію мають і нинішні презентації: в добу імперії римські письменники і шанувальники поетичного слова збирались на рецитації, де автор виголошував свої твори перед аудиторією (про це, зокрема, у своїх «Листах» Пліній Молодший). Про надоїдливих рецитаторів (декламаторів) — також IX, 83.
вернуться
Існує також переклад М. Борецького.
вернуться
Пор. у Проперція (II, 25, 7): «Бурями бите судно на піску прибережнім трухліє». Не одну повість іг би розповісти той «струхлілий шматок дерева». Знову ж таки спадає на думку знаменитий рядок із Верґілієвої «Енеїди» (І, 462): «Sunt lacrimae rerum…»-«Є таки сльози речей…» Нове, ще не пошарпане бурями судно тих «сліз» іще не має. Епіграму присвячено уламкові міфічного корабля Арґо, який показували в Римі часів Марціала. На цьому кораблі арґонавти плили за золотим руном в Колхіду, і він традиційно мав репутацію першого корабля, що вийшов в море. Кіанеї (або Симплегади) — дві рухомі скелі, між якими мав пройти Арґо, щоб потрапити в «Скіфське» (тобто Чорне) море. Чорне море вважалося в античності небезпечним для мореплавців. Існує також переклад М. Зерова.
вернуться
«Під Ведмедицею» — на Півночі. Гетський — тут: північний. «…повільну ходу гетського неба зірок…» — «рух» зірки на небі протягом ночі здається тим повільнішим, чим ближче зірка знаходиться до північного полюса; «Прометеева скеля» — Прометея було прикуто до скелі на Кавказі. «Виліпить плем'я людське» — саме Прометей виліпив із глини перших людей.