З болем мовив колись «О часи! О звичаї!» Туллій[63],
Як Катіліна до чвар, до братовбивства схиляв.
Як із мечами — тесть і зять[64] пішли проти себе,
Й кров'ю співгромадян сумно спливала земля.
Що ж і тепер «О часи! О звичаї!» мовиш ти? Що ж то
Не до вподоби тобі, Цеціліане, тепер?..
Ні тут шаленства мечів, ні вождів сліпої нестями —
Спокоєм, миром тепер насолодитись пора.
То не від наших звичаїв, ні, часи поганіють —
То від твоїх же — тобі пахнуть погано часи.
Сім схоронивши мужів, віддалась, Піцентіне, за тебе
Ґалла: до вмерлих піти, певно, не терпиться їй.[65]
Геллій, голодний бідняк, оженивсь на старій, та багатій:
Геллій пасеться тепер, можна сказать, на жоні.
Між незвичайних, Цезарю[66], див твоєї арени, —
Давні на розкіш таку не розщедрились вожді, —
Сито очам, але вуха тобі зобов’язані більше:
Хто декламатором[67] був, той уже нині — глядач.
Павлі заміж за мене кортить, та женитись на Павлі
Я не бажаю: стара. Старша була б — захотів[68].
В день уродúн свій гостиш, весь сенат, Діодоре, у себе,
Рідко де й вершник такий, щоб не запрошений був.
Тридцять сестерціїв кожному ще — в додачу від тебе,
От лише знатним тебе все ще ніхто не назвав.[69]
Вчора ти, Калліодоре, продав раба за дванадцять
Тисяч: хотів хоча раз сісти за царський обід.
А пообідав — зле, хоч барбун, що його за чотири
Фунти купив ти, вінцем був між наїдків усіх.
Хочеться крикнути: «Гей! Та це ж, потворо, не рибу —
Це ж ти людину живцем, людиноїде, їси!»[70]
Лесбіє, кажеш, народжена ти за консула Брута?
Брешеш. За Нуми-царя? В очі нам брешеш і тут.
Хто б докопатись хотів, якого ти все-таки віку, —
Визнати б мусив: тебе — з глини зліпив Прометей.[71]
Вірш мій сторінку зайняв — її ти перегортаєш,
Видно, коротше, а не — краще тобі до смаку[72].
Маєш усе на столі — розмаїття страв усіляких,
Тільки ж, ласуне, тебе ласощі ваблять одні.
Я б не хотів, щоб моїм читачем був ласун вередливий, —
Хочу такого, хто хліб ставить над ласощі всі.
Дивно, Авіте[73], тобі, що про дальній край я так часто
Згадую, хоч сивини в місті латинськім дожив? —
Золотоносний Таг і рідний Салон[74] мене кличуть
І, серед нивок худих, дім наш, таки не худий.
Той мені край до душі, де скромні статки дарують
Щастя, де коштом малим можна й порозкошувать.
Тут споживаєш, там — з ниви живеш[75]: тут ледве що тліє
Вогнище[76]; там же воно — весело палахкотить.
Тут і за голод — плати, оббере тебе й ринок до решти,
[10] Там, що з городця збереш, — матимеш те й на столі.
Тут — ти чотири тоги зітреш за одне лишень літо,
Чотири осені — там тогу одну лиш ношу.
От і годи владарям, коли дружба тутешня не може
Дати, Авіте, того, що дає рідний наш край.
Фавсте, не знаю, про що ти жінкам багатьом усе пишеш,
Знаю зате: ні одна, Фавсте, не пише тобі.
Як ти Таїду, худеньку таку, міг побачити, Флакку?
Видно, такий в тебе хист: бачити навіть ніщо.
вернуться
1. «О часи! О звичаї» — знамениті слова Марка Туллія Ціцерона з його промови проти змовника Катіліни, які він повторював і за інших нагод. Часи, власне, є такими, яких звичаїв тримаються люди, що живуть у тих часах (mores — звичаї, звідси — «мораль»). Римські автори ставили за зразок суворі звичаї староримської Республіки, протиставляючи їх моральному занепадові суспільства в добу Імперії.
вернуться
3. «тесть і зять» — традиційне в римських авторів віднесення до Цезаря і Помпея, які в різні періоди свого життя були то союзниками, то ворогами (аж до громадянської війни між собою); Помпей був одружений з донькою Цезаря.
вернуться
Марціал натякає на те, що Ґалла і Піцентін отруювали своїх чоловіків чи дружин. Існує також переклад М. Борецького.
вернуться
1. Цезар — тут: імператор Доміціан — сучасник Марціала, що правив у 81—96 pp.
вернуться
4. Про декламування — див. ком. до VII, 3.
вернуться
«Старша була б — захотів» — Натяк на те, що зі старшою не довелось би вже довго жити (зате можна було б скористатися її спадком).
вернуться
Сенатори і вершники — два найвищі прошарки римського суспільства. «Тридцять сестерціїв» — йдеться про подарунок клієнтам від багатого патрона з нагоди його свята; звичною сумою такого подарунка було десять сестерціїв; на становищі клієнта жив і сам Марціал.
вернуться
Розкішні обіди, що їх влаштовували римські багатії-вискочні — одна з ознак морального занепаду тодішнього суспільства (про це, зокрема, римські сатирики: Горацій, Ювенал, Петроній та ін.). Існує також переклад М. Борецького.
вернуться
Брут — перший римський консул (509 р. до н. е.), Нума — перший після Ромула цар (715—674 р. до н. е.), з глини Прометей виліпив найдавніших людей. У цій епіграмі поет виставляє вік Лесбії не поважним (як це, очевидно, робила сама Лесбія), а жалюгідним.
вернуться
«…краще тобі до смаку…» — поживу інтелектуальну, почерпнуту з книги, часто зіставляли з поживою для тіла: і те, й те — або живить, або — шкодить; тут, як і там, можна вибирати не те, що корисне, а лиш те, що солодить — бути ласуном. Про шкідливість перебирання наїдками, як і книжками, — Сенека у другому листі до Луцілія.
вернуться
Авіт (Avitus) — «дідівський», «старовинний»; саме ім'я повертає читача у давні часи, коли люд іще тримався села.
вернуться
Таг, Салон — ріки в Іспанії, на батьківщині Марціала, який більшу частину життя прожив у Римі.
вернуться
7. «Тут споживаєш, там з ниви живеш…» — в ориґіналі чіткіше протиставлено споживацький спосіб життя у місті — життю в селі, де до всього треба докласти рук: «Pascitur hic, ibi pascit ager» — Тут (у місті) «годуєшся» (досл. «пасешся»), там — нива тебе годує: «…що з городця збереш». Подібні настрої в Авсонія («Садиба»).
вернуться
7. «…тут ледве що тліє вогнище…» — в Римі дрова доводилось купувати, а отже, й економити.