Т і т і р
[30] Грай же! Та щоб та сосна (усе вона шепчеться з вітром)
Не заважала, — ходімо у тінь он тих буків та в'язів.
Т і м е т
Тут таки любо співать[89]: розіслав нам трави зелені
Лагідний луг, і гай той ген-ген — то щонайтихіша
Тиша; а там оно, глянь, бики собі мирно пасуться.
Світлий Етере, батьку всього, живодайнії води,
Земле, що плодиш тіла, повітря, що подих даруєш,
До Мелібея несіте мій спів, якщо це можливо
Й там, за межею життя, відчувати миле дозвілля.
Бо якщо вибрані душі живуть у храмах небесних,
[40] У зоресяйних домах, утішаючись світу красою, —
Ти переливів сопілки пильнуй, ти ж сам їх ласкаво
В серці моєму плекав, схвалив же їх ти, Мелібею.
Довга, усяк же її подивляв, тобі випала старість,
Щастям налиті роки, останній круг цього віку
Межі твоєму життю, що вад не мало, поклали.
Все ж не менше ридали тоді, аніж коли б віку
Заздрісна Парка тобі у розквіті літ вкоротила.
Сліз вгамувать не могло й розуміння спільної долі.
Як усі смертні, лежиш, окутий холодом смерті,
[50] О Мелібею, хоча у своїй сивині ти достойний
Неба і грона богів. Вагомої сповнене правди
Вщерть було серце твоє; ти звик був раду давати
Спорам селян: погідно приймав усі нарікання.
Був ти — цвіла до села любов, була до законів
Шана, а спірні ґрунти — межа ділила по правді.
Вабив повагою ти, й чоло не хмурніло ніколи, —
Вдачею все ж іще м’якшим був, аніж із обличчя.
Ти ж бо усіх закликав награвать на споєних воском
Очеретинах і вчив похмуру журбу проганяти.
[60] Не дозволяв ти, щоб хиріла юнь у глухому лінивстві —
Часто за співи багаті дари по праву давав ти,
Часто, вже у літах, щоб співать ми були не ліниві,
Весело пісеньку ти на Фебовій грав сопілчині.
О Мелібею, щасливче, прощай! Для тебе пахучу
Зелень лавра сільський Аполлон обриває; для тебе
Фавни, що є в них, дають: із лоз — важкі виногрона,
Повне колосся — з нив, із дерев — плоди усілякі,
В кухлях шумке молоко вікопомна шле тобі Пáлес,
Німфи — меди несуть; вінки різноцвітнії — Флора,
[70] Манам — цей ось високий дар: пісні дають Музи,
Музи дають пісні, а ми — переливи сопілок.
Нині — сільський платан, нині сосна тобі, Мелібею,
Шепче; відлунює пісня тобі: на звук її кожен —
Відповідають ліси[90]; промовляє й худібка до тебе.
На суходолі скоріш[91] травицю скубтимуть тюлені,
Житиме лев поміж риб, медами стане сочитись
Тис, а колуючий рік зіб’ється із звичного кроку:
Взимку — підуть жнива, олива — влітку дозріє,
Луг — восени зацвіте, весна — подасть виногроно, —
[80] Ніж перестане хвалить моя дудка тебе, Мелібею.
Т і т і р
Далі, Тімете, веди, не занедбуй початого співу!
Так уже мило звучиш, що й сам Аполлон у долоні
Плеще тобі й, щасливий, веде твою Музу у місто.
Й тут уже, в лісі, зичливо тропу для тебе проклала
Слава, помахом крил прориваючи заздрості хмари.
Ну, але Феб уже коней жене[92] із гребеня світу —
Час і худібку зганять до води, де зóлота зблиски[93].
[III. I]
Рідна садибко[95], вітай, прабатьків моїх володіння,
Де і мій прадід, і дід, де і мій батько трудивсь,
Він же (квапила смерть) для сина лишив ту садибку —
Жаль, що так скоро мені брати її довелось!
Синові — батько, що сам перейняв, уступає по праву,
Син же — найдовше б волів з батьком хазяйнувать.
Нині — мої тут і клопіт, і труд; а колись, пам’ятаю,
Він мав клопоти-труди, я — насолоду лишень.
Дійсно, садибка мала, хто ж купно живе в рівновазі
[10] Духу, ще й серцем одним[96], — що замалим є для них?
Статків окраса — душа, а не їй окрасою — статки.
Весь у жаданнях — Крез, а без жадань[97] — Діоген.
Золотом сипати звик Арістіпп наліво й направо,
Лідію в золоті всю бачить для себе Мідас[98].
Міри в жаданнях нема — не буде і в набуванні.
Лиш поміркований дух міру багатствам кладе.
Тую садибку тобі й опишу[99], щоб у ній і мене ти,
А коли змога, й себе, любий читачу, пізнав.
Легко сказати — «Пізнай себе[100]»: не велика то штука
[20] Вправно читати слова; штука — їх брати на ум.
Двісті югерів[101] — орні поля; виноградник займає —
Сотню; півсотні іще — під пасовиська й луги.
А від усіх тих угідь обширніший чи не удвічі —
Ліс і числом у сам раз — працівників на ріллі.
Тут і джерельце й кринична вода, і річка прозора, —
Й човника можна по ній гнати сюди і туди.
Всякого плоду в коморі запас бодай на два роки:
Не застеріг себе сам — голод тебе стереже.
Місто не близько відсіль, але й не надто далеко:
[30] Все можу мати собі без штовханини в юрбі.
А як нудьга[102] таки змусить мене зірватися з місця —
В місто подамся з села, з міста — ізнов у село.
вернуться
32—34. «Тут таки любо співать…» — пісня вимагає не лише тиші, а й відповідного краєвиду — для настрою: зелень трав, зачарований тишею гай, бики, що одаль скубуть собі травицю, нічим не порушуваний спокій… Із цього тла висновується голос сопілки: споглядаючи красу (ще Сапфо зауважила), людина відчуває потребу співати — їй любо співать…
вернуться
74. «…відповідають ліси…» — як у VIII еклозі Верґілія: «Я не співаю глухим: відспівує ліс кожне слово». Людина й природа — у повному душевному порозумінні.
вернуться
75—79. «На суходлі скоріш…» — часто використовувані у фольклорі т. зв. «adynata», «неможливі речі».
вернуться
86. «Феб уже коней жене…» — вогненні коні, запряжені в сонячну колісницю, якою бог сонця (в ориґіналі — Sol, сонце, що в лат. мові теж чол. роду) щодня об’їжджає небо від сходу до заходу.
вернуться
87. «…де золота зблиски…» — ранковим променем починається еклога (пор. 2; 7), а закінчується — призахідним, що золотими зблисками відсвічує на воді. «Вечірній» фінал не раз бачимо і у Верґілієвих буколіках (пор. I; VI; X).
вернуться
Децім Магн Авсоній (бл. 310 — бл. 395) — один з найзначніших пізньолатинських поетів. Народився в Бурдиґалі (тепер Бордо, Франція). Впродовж 30-ти років був викладачем граматики і риторики в рідному місті, згодом — особистим вчителем майбутнього імператора Ґраціана. В 379 р. став консулом (на той час — посада формальна, але особливо почесна). Після вбивства Ґраціана повернувся на батьківщину. Авсоній — поет широкої ерудиції і блискучий версифікатор. Він віртуозно володів різними формами і спробував себе в багатьох жанрах. Часто його поезія, хоч і майстерно зроблена, проте поверхова і холодна. Але є в Авсонія і справжні шедеври пізньолатинської літератури.
Маркування творів — за виданням Пайпера (див. вступ до коментарів, с. 201); римське число означає розділ видання Пайпера, арабське — номер твору в межах розділу.
Раніше українською було перекладено лише декілька епіграм Авсонія (М. Зеров і В. Маслюк).
вернуться
Авсоній з сердечною теплотою описує плекану руками предків свою батьківську садибу. Поет, для якого найважливішими є духовні цінності, задоволений достатнім, тому й наголошує на невеликих розмірах своєї посілості. Що менша вона, то більша до неї любов, сильніша прив'язаність; справді, великим — похваляються, мале — люблять, плекають. Гарно про це — Верґілій в «Георгіках» (II, 412—413); «Хвали собі землі обширні — клаптик свій обробляй».
вернуться
9—10. «…хто купно живе в рівновазі духу, ще й серцем одним…» — поет наголошує на гораціанській рівновазі духу (aequanimitas), додаючи до того ще й unanimitas — вміння жити купно однією душею, бути однодумцями (у Шевченка: «єдиномисліє подай»). Сенс цих рядків можна ввібрати також у прислів'я: «В тісноті, та не в кривді».
вернуться
11—12. «…весь у жаданнях… — без жадань…» — дві крайнощі; найвища мудрість, акцентує поет далі, — міра, золота середина.
вернуться
12—14. Крез — лідійський цар, що гордився своїм надзвичайним багатством. Діоген — грецький філософ-кінік, що сповідував відмову від будь-якого майна. Арістіпп — філософ-гедоніст, що не уникав багатства, але й не надавав йому великої ваги, легко з ним розстаючись. Мідас — міфічний цар Лідії, що випросив собі здатність перетворювати все, до чого доторкався, в золото.
вернуться
17. «Тую садибу тобі опишу…» — як, скажімо, Горацій описує свою, сабінську, в посланні до Квінтія (І, 16).
вернуться
19. «Пізнай себе» — відомий напис на храмі Аполлона в Дельфах; в ориґіналі цитований грекою.
вернуться
21—24. Югер — близько 0,25 гектара; маєток з такою площею, як тут описано, вважався невеликим.
вернуться
31—32. «А як нудьга…» — про своє хитання між містом (Римом) і селом (сабінською оселею) — часто Горацій, наприклад, у «Посланнях» (І, 8).