[XIX, 4][144]
Гаєві хворому лікар Евном, було, смерть напророчив.
Той ще оджив (помогла — доля, а не лікарі).
Потім побачив Евном (чи наснилось йому) того Гая —
Геть був блідий на лиці — блідістю, як у мерця.
Хто ти? — Таж Гай. — Ти живий? — Колись був. — А що тута робиш? —
Діт[145] мене владний сюди, в темні оселі, позвав.
Бачив я різних людей, чимало пізнав, тож послали
За лікарями мене. — Аж зціпенів наш Евном.
Гай же: «Та ти не тремти! Не назву ж тебе я, Евноме,
Лікарем, як не назве — хто при здоровім умі.
На людину з нелюдським голосом
[XIX, 5][146]
Гавкіт собак наслідуєш ти і коней іржання,
Мекання й бекання — кіз і руноносних овець,
Мов навіжений, заверещиш, якщо тобі, Марку,
Треба представити нам голос аркадських ослів[147].
Півнем запієш нараз і каркнеш, геть як ворона,
Голос усіх у тобі — хай це тварина, хай птах.
Навіть повірити в те, що ти наслідуєш, — годі,
От лиш людського тобі голосу не зобразить.
[XIX. 7]
Книг накупивши стос для своїх полиць, Філомузе[148],
Думаєш, ти серед них вченим, граматиком[149] став?
Так собі й струн накупи і плектрів[150], і барбітонів[151] —
І кітаредом[152]-співцем бути хоч завтра тобі.
[XIX, 25]
Є в ній — для ранку, й для вечора є догідне читання,
Є і поважне, є — жарт: кожній порі — щось своє.
Барва життя — не одна; не один і читач є у книжки.
Кожній сторінці — свій час і відповідна пора.
Ті — до вподоби Венері рядки, якісь інші — Мінерві,
Щось схвалить стоїк у ній, щось — Епікур обере[153].
Звичаїв давніх триматимусь я, а при скромному жарті —
Муза хай плеще мені, стримана Муза моя.
[XIX, 32][154]
Марно, маляре, ти взявсь обличчя моє змалювати:
Ту, кого око не йме, зважився потурбувать?
Подуву й мови дочка, оманного оклику мати,
Німфа, що голос лишень, голос без думки несе.
Вмію підхоплювать я перелітні склади прикінцеві,
Мовив хтось слово, і вже — я забавляюся ним.
Де я? У ваших же вухах живу, прониклива Ехо[155].
Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй[156].
До Ґалли — дівчини, що починає старіти
[XIX, 34]
Чи ж не казав я: «Старіємось, Ґалло, життя утікає,
Не відмовляйсь од утіх, цнота — то діва стара».
Ти не зважала, і ось — підповзла злегковажена старість,
А прогайнованих днів, ой, не повернеш уже.
От і жалієш: тоді б отакого, як нині, хотіння,
Чи, яку мала тоді, — нині б такої краси!..
Все ж — обійми, обійматиму й я, і, хай не чим хочу —
Чим так хотів я колись, нині втішатимусь я.
вернуться
В основі епіграми — Езопова байка «Про невмілого лікаря», віршове опрацювання якої дав також Бабрій (75).
вернуться
Діт — Плутон, бог підземного царства.
вернуться
За жартівливим текстом, очевидно, прихована поважна думка: легше наслідувати когось, аніж бути собою. «Найважливіше — бути собою» (Сенека).
вернуться
4. Аркадських ослів — грецька область Аркадія славилась цінними породами ослів.
вернуться
Філомуз — промовисте ім’я: грецькою означає «любитель Муз», тобто — наук чи мистецтва. Щодо книг, то у другому своєму листі Сенека дає Луцілієві цікаву пораду: «Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо тобі мати — скільки прочитаєш».
вернуться
Граматик в античності — це або вчитель граматики, або, як тут, — філолог в широкому розумінні.
вернуться
Плектр — медіатор у вигляді «ложечки», виготовленої з тваринного рогу, якою видобували звук зі струнного інструмента.
вернуться
Барбітон — різновид ліри з довшими струнами і, відповідно, нижчим звучанням.
вернуться
Кітаред — співець, що акомпонував собі грою на кітарі (чи подібному струнному інструменті).
вернуться
«Ті — до вподоби Венері…» — тобто подекуди порушено любовну тему, подекуди — поважнішу (Мінерва — богиня письменства, мистецтва, ремесла); ідеали філософа-стоїка — несхитність духу, сувора простота звичаїв; епікурейця — оперті на пізнанні природи духовні насолоди, відстороненість від суспільного життя.
вернуться
Зразок популярного в античності жанру — т. зв. екфрастичної епіграми з описом твору мистецтва. Декілька грецьких епіграм на статую Ехо збереглося в «Палатинській антології» (XVI, 153—156), проте Авсоній прямо не залежить від цих зразків.
вернуться
Ехо — німфа, уособлення луни; не могла починати розмови сама, а лише підхоплювала кінці чужих слів, не знаючи їх початку.
вернуться
8. «…голос хіба що змалюй…» — спроби, однак, були: згадаймо, наприклад, «Крик» — твір попередника експресіонізму норвезького живописця і графіка Едварда Мунка.