Тут син Лаерта, Улісс, опочив під цією плитою.
Хочеш дізнатись про все — то «Одіссею» читай.
Перший у раді й бою (що нечасто ходить у парі),
Милий Атрідам усім і Еакідам[169] усім,
Славу здобувши як люблячий син і як воїн хоробрий,
Тут я лежу, Антілох[170], батька свого рятівник.
Чергу порушено? Що ж, та вижити мав саме Нестор:
Трої, коли б він упав, греки б і не здобули.
Той, хто чотири прожив людські покоління, лежить тут —
Нестор[171]: порадами він, мовою вславив себе.
Син од загину його врятував — і сам же загинув,
Смертю своєю, син, — батькові віку додав.
Що ж то доля, гай-гай, так дивно розпорядилась? —
Я — аж так довго прожив; коротко — син, Антілох.
В морі лежить Гуней[172]; тут — ім'я на могилі без тіла[173].
Слава його — між людей, неба — сягнула душа.
Прихист вождеві такому дали всі стихії[174]. Які ж то?
Небо і море, й земля, й слово в мужів на устах.
Протесілай[175] імення моє, себто «перший із люду» —
Я ж на фрігійській війні[176] перший з данайців упав:
Сміло зіскочив із корабля на берег Сігейський[177] —
Хитро й мене одурив пакосний той Лаертід:
Сам же він, щоб не ступить на землю Трої злощасну,
Кинув щита — і на щит, а не на землю стрибнув.
Що ж нарікати? Доля лиха наді мною нависла
Вже з того дня, як мені батько ім’я дав таке.
Гектор[178] під пагорбом тим, а з ним — уся його Троя:
Ті, за кого поліг, — враз із полеглим лежать.
Наст тут і Амфімах[179], Номіона гідні нащадки.
Славні вожді колись; нині — лиш порох і тінь[180].
Я — вождь кіконів[181] Евфем[182]; земля мене криє троянська,
А наді мною — різьба: з ратищем Марс-войовник.
Різьблено, й хто тут лежить, але й того ще замало:
В камені постать лячна над моїм прахом тяжить.
Хай собі!.. Більша вага — скоріше їй повалитись:
Де гордовитіше, там — буде й падіння гучніш.
Зроджену в Трої, мене — на Ахіллове вогнище склали.
Краще вже з димом піти, ніж у могилі лежать:
Чи ж такі різні серця єднати б ви мали, ахейці?
Звичне-бо діло для вас — нищити, не хоронить.[183]
27. Ніобі, похованій на горі Сипіл, при джерелі
Тебами[184] правила я — та скелею тут, на Сипілі,
Стала: Латони дочку й сина образила я.
Мати чотирнадцятьох дітей, щаслива і горда,
Скільки на світ привела — похоронила стількох.
Мало й того богам: від болю закам’яніши,
Втратила в камені я навіть подобу людську.
Точить і скелю печаль: потоком, що не всихає,
Рани глибокої знак, сльози спливають по ній.
Мстивість яка! Чи боги аж такого сповнені гніву?[185]
Образ затерся, а біль, біль материнський живе.
1
[15 (89)]
Вбогість нещадна мене й Амур безжалісний мучать.
Голод я стерпіти б міг, але нестерпний — Амур.
вернуться
Еакіди — нащадки Еака, насамперед його внуки — Ахілл і Еант Теламонід.
вернуться
Антілох — син Нестора, що загинув, рятуючи свого батька.
вернуться
Нестор — Цар Пілосу, в «Іліаді» зображений мудрим старцем. Після війни щасливо повернувся додому.
вернуться
Гуней — грецький правитель, що згадується один раз в «Іліаді» (II, 748) як учасник троянської війни. З інших джерел відомо, що Гуней був серед греків, які, повертаючись після війни, зазнали кораблетрощі біля Евбейського мису Кафарей. З тих же джерел знаємо, що згодом Гуней щасливо дістався берегів Лівії. В Авсонія ж (як і в його грецького попередника) бачимо не таку щасливу для Гунея версію: тут — очевидно, після тої ж таки кафарейської бурі — він не вижив.
вернуться
«Ім'я на могилі без тіла» — це епітафія для так званого кенотафу — символічної (досл. «порожньої») могили, яку споруджували тим, чиїх тіл не було знайдено.
вернуться
«Всі стихії» — традиційно в античності виділяли чотири стихії (першооснови світу): земля, вода, повітря і вогонь; тут замість вогню — слава: «слово в мужів на устах». «Розчленовуючи» тіло, ім’я і славу померлого, Авсоній використовує традиційний епітафійний мотив (пор. епітафію на «реальній» могилі: Епіграфічна поезія, 20).
вернуться
Грецькі вожді знали віщування про те, що перший, хто ступить на троянську землю, загине. Одіссей (Лаертід) вдав, що сходить на берег першим, але ступив не на землю, а на свого щита. Не зауваживши Одіссеєвої хитрості, сміливо почали сходити й інші герої. Першим серед них був Протесілай, тому саме він і загинув першим. Його ім’я з грецької традиційно тлумачиться як «перший з люду».
вернуться
«Фрігійська війна» — Троянська: Троя знаходилась у Фрігії.
вернуться
Сігейський — троянський: Сігей — мис у Троаді, недалеко від Трої.
вернуться
Головний троянський герой; загинув у двобої з Ахіллом. Схожий мотив — в анонімній епіграмі «Палатинської антології» (VII, 139).
вернуться
Наст і Амфімах — союзники троянців, відомі лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 867—875).
вернуться
«Нині — лиш порох і тінь» — Цитата з Горація (Оди, IV, 7, 16).
вернуться
Евфем — також союзник троянців, про якого знаємо лише з однієї згадки в «Іліаді» (II, 846).
вернуться
Син Ахілла Неоптолем, виконуючи волю батька, що тінню з’явився над своєю могилою, приніс у жертву на тій же могилі Пріамову доньку Поліксену (в «Іліаді» вона не згадується; відома з пізніших джерел).
вернуться
В основі епітафії — класичний етіологічний сюжет з поясненням походження географічного об’єкта. Теби (інакше: Фіви) — головне місто Беотії (в середній Греції). Ніоба була дружиною тебанського царя Амфіона і донькою царя Тантала, що правив в області гори Сипіл (в Малій Азії). Маючи чотирнадцятеро дітей, Ніоба загордилась перед богинею Латоною, у якої було лише двоє дітей — Аполлон і Діана (Артеміда). За це зазнала жорстокого покарання: Аполлон і Діана розстріляли з лука Ніобиних дітей, після чого згорьована Ніоба скам’яніла (чи то з горя, чи то волею богів, які в такий спосіб змилосердилися над невтішною матір’ю) і стала однією зі скель у себе на батьківщині — на горі Сипіл.
вернуться
«Чи боги аж такого сповнені гніву?» — цитата з Верґілієвої «Енеїди» (І, 11; про жорстокість Юнони до Енея), в перекладі М. Білика: «чи такі вже боги невблаганні?».
вернуться
Клавдій Клавдіан (творив у 395—404 pp.) — «останній з великих латинських поетів», грек з Александрії, перші твори писав грецькою (окремі фраґменти дійшли до наших днів). Згодом мешкав в Італії і писав латинською мовою поезію, в якій прославляв велич давнього Риму і своїх покровителів. Окрім панегіристичних поем, написав цікаву міфологічну поему «Викрадення Просерпіни» (збереглась неповністю), фраґмент з якої вміщено в нашій антології, а також ряд дрібніших творів, серед яких і такі маленькі шедеври, як «Веронський дід». З пізніх поетів Клавдіан, мабуть, тішився найбільшою славою і визнанням в нові часи.
Нумерація творів і переклад — за виданням: Claudian / With an Engl. translation by M. Platnauer. L. —N.Y., 1922 (Loeb Classical Library). Про подвійну нумерацію — див. ibidem, vol. I, p. xvv.