2
[16 (90)]
З голоду зсох я, бідак, а ще — од любові всихаю,
Меншу з двох отих зол — подругу-вбогість беру.
[18 (51)]
Глянь-но, слухняні які — вихованці бурливої Рони:
Велено їм — то ідуть; велено їм — то стоять.[187]
На відповідний звук повертають у той бік чи інший:
Нукнути варто лишень, щоб, куди треба, ішли.
Тож ні повіддя на них, ані упряжі не накидають,
Ні не беруть під ярмо — вільно ступають собі.
Знають, одначе, обов’язок свій, в роботі терплячі,
Здавна до ґалльських слів слух свій гострили вони.
Правити ними візник, одійшовши, й на відстані може:
[10] Сам лише оклик його — то як вуздечка[188] для них.
Гикне — врозтіч усі; гукне — всі до нього; повільних
Окликом так піджене, скорих — оговтає так.
Треба наліво — задріботять лівим краєм дороги,
Інший мугикне наказ — звернуть одразу правіш.
Ані не свійські од пут, ані од свободи — не дикі,
Хоч і не знали ярма — та підневільні вони.
Ті рудошерсті трудівники, що дружно, бік-о-бік,
Скільки у кожного сил, тягнуть рипучі вози.
Чи дивуватись тепер, що Орфея[189] слухали звірі,
[20] Раз навіть мулом тугим[190] ґалльські керують слова?
[20 (52)]
Щасен, хто вік звікував на рідних полях, кого бачить
Ця ж сама хата хлоп’ям, ця ж сама — і дідусем.
Хто шкандибає з ціпком, де повзав колись у пісочку,
Хто тій садибі своїй вік на століття веде.
Доля ніколи у вир грошовий його не ввергала,
Із чужоземних джерел, непосидющий, не пив.
Бурі купцем не жахавсь, вояком — сурми бойової
І не чував, що таке — форуму спори хрипкі.
Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє,
[10] Тихих полів круговид — радість йому для душі.
Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192],
Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак.
Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,
Колом селянських занять міряє й днини ходу.
Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,
Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він.
Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,
Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому.
Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має,
[20] Третя пора вікова бачить його ще міцним.
Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194] —
Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].
[51 (68)]
Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер
Аж засміявсь[197] і таке мовив до вишніх богів:
«Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина —
Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір!
Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування —
Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь.
Дух у ній править усім — роями зірок обертає,
Мірними рухами він квапить той витвір живий.
Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає;
[10] Кінтія[198] — теж мов жива: з місяцем сяє новим.
Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо
Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський.
Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199]?
Всій же природі речей кинула виклик — рука![200]
Викрадення Просерпіни[201]
(Вступ до книги першої)
[(32)]
Той, хто вперше судном[202] морські глибини прорізав
І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув,
Той свого човника смів на вітри мінливі пустити
Й проти природи піти[203] — в морі шукати доріг.
Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався,
Де неглибока вода, де береги рятівні, —
За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою —
І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь.
Так поступово[204] в серці зросла стрімлива зухвалість —
[10] І відівчилось воно страх відчувати в'язкий.
Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає
Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.
вернуться
Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.
вернуться
10. «…сам лише оклик… то як вуздечка…» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).
вернуться
19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.
вернуться
20. «….мулом тугим…» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки — зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).
вернуться
Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579).
вернуться
11. «…змінами консулів числить…» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.
вернуться
Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.
вернуться
Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.
вернуться
22. В ориґналі гра слів: «viae (доріг) — vitae (життя)».
вернуться
Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).
вернуться
1—2. «…Юпітер… засміявсь…» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).
вернуться
10. Кінтія — Діана, серед іншого — богиня місяця.
вернуться
13. Салмоней — міфічний персонаж, що вдаючи з себе Зевса (Юпітера), їздив на колісниці і, тягнучи за собою металеві предмети, показував, що, мовляв, теж вміє творити грім.
вернуться
14. «…природі речей кинула виклик — рука!» — античні ж послідовно закликали «йти за природою, як за провідницею» (Сенека). До того ж природу, щось нерукотворне, людина взялась імітувати рукою.
вернуться
Просерпіна — див ком. до Петронія, «Про мурашку».
вернуться
1. «Той, хто вперше судном…» — так і Горацій подивляє сміливість, радше зухвалість (audacia) того, хто вперше довірив жорстокому морю хистке суденце (Оди, І, 3).
вернуться
4. «…проти природи піти…» — тобто всупереч основній морально-етичній засаді античних: жити у злагоді з природою, не переступати накреслених меж (рибі — море, птахові — повітря, людині — суходіл).
вернуться
9. «…поступово…» — людина, звикаючи до небезпек, ступає «у своїй зухвалості» на дедалі небезпечніші шляхи, вносить у природу безлад, у свою душу — сум’яття; (пор. у М. Лєрмонтова: «А он, мятежный, просит бури…» («Парус»).