Выбрать главу
2

[16 (90)]

З голоду зсох я, бідак, а ще — од любові всихаю,    Меншу з двох отих зол — подругу-вбогість беру.

Ґалльські мули

[18 (51)]

Глянь-но, слухняні які — вихованці бурливої Рони:    Велено їм — то ідуть; велено їм — то стоять.[187] На відповідний звук повертають у той бік чи інший:    Нукнути варто лишень, щоб, куди треба, ішли. Тож ні повіддя на них, ані упряжі не накидають,    Ні не беруть під ярмо — вільно ступають собі. Знають, одначе, обов’язок свій, в роботі терплячі,    Здавна до ґалльських слів слух свій гострили вони. Правити ними візник, одійшовши, й на відстані може: [10]   Сам лише оклик його — то як вуздечка[188] для них. Гикне — врозтіч усі; гукне — всі до нього; повільних    Окликом так піджене, скорих — оговтає так. Треба наліво — задріботять лівим краєм дороги,    Інший мугикне наказ — звернуть одразу правіш. Ані не свійські од пут, ані од свободи — не дикі,    Хоч і не знали ярма — та підневільні вони. Ті рудошерсті трудівники, що дружно, бік-о-бік,    Скільки у кожного сил, тягнуть рипучі вози. Чи дивуватись тепер, що Орфея[189] слухали звірі, [20]   Раз навіть мулом тугим[190] ґалльські керують слова?

Веронський дід[191]

[20 (52)]

Щасен, хто вік звікував на рідних полях, кого бачить    Ця ж сама хата хлоп’ям, ця ж сама — і дідусем. Хто шкандибає з ціпком, де повзав колись у пісочку,    Хто тій садибі своїй вік на століття веде. Доля ніколи у вир грошовий його не ввергала,    Із чужоземних джерел, непосидющий, не пив. Бурі купцем не жахавсь, вояком — сурми бойової    І не чував, що таке — форуму спори хрипкі. Толку у справах не знав, не відав про місто сусіднє, [10]   Тихих полів круговид — радість йому для душі. Жнивом рóків ходу, а не змінами консулів числить[192],    Овоч — про осінь йому, цвіт — про весну дає знак. Сонце стрічає в трудах, у трудах прощається з сонцем,    Колом селянських занять міряє й днини ходу. Дуба, могутнього вже, він пагінцем ще пам’ятає,    Цей ось одноліток-гай — вже у літах, як і він. Дальша для нього Верона, аніж темнокóлірні інди,    Озеро ближнє, Бенáк[193], — море Червоне йому. Все ж не ослабнув іще та й міць у руках іще має, [20]   Третя пора вікова бачить його ще міцним. Інший хай світом блукає собі, забреде й до іберів[194]    Матиме вдосталь доріг, цей же — удосталь життя[195].

Архімедова куля[196]

[51 (68)]

Весь небесний ефір уздрівши у скельці, Юпітер    Аж засміявсь[197] і таке мовив до вишніх богів: «Бачте, на що спромоглась у своїх пориваннях людина —    Крихітна куля, а в ній — забавка: мій світотвір! Рухи світил, весь лад світовий і днів чергування —    Все в одній кулі вмістив той сіракузький дідусь. Дух у ній править усім — роями зірок обертає,    Мірними рухами він квапить той витвір живий. Ось зодіак (подоба його!) свій же рік оббігає; [10]   Кінтія[198] — теж мов жива: з місяцем сяє новим. Так крутить світом своїм зухвале завзяття і радо    Навіть сузір’ями взявсь правити розум людський. Що ж я дивуюсь підробним громам простака-Салмонея[199]?    Всій же природі речей кинула виклик — рука![200]

Викрадення Просерпіни[201]

(Вступ до книги першої)

[(32)]

Той, хто вперше судном[202] морські глибини прорізав    І неосяжну гладінь грубим веслом колихнув, Той свого човника смів на вітри мінливі пустити    Й проти природи піти[203] — в морі шукати доріг. Спершу — боязко він лиш на тихі хвилі пускався,    Де неглибока вода, де береги рятівні, — За якийсь час — суходоли ген-ген лишив за кормою —    І на вітрилах у світ, в дальні затони, подавсь. Так поступово[204] в серці зросла стрімлива зухвалість — [10]   І відівчилось воно страх відчувати в'язкий. Вже на морях він: егейські вітри й іонійську долає    Хвилю круту й на зірки дороговказні глядить.
вернуться

187

Живому зацікавленню автора (слухняні мули «розуміють» ґалльську мову) завдячуємо картинками з життя простого люду; з тими сценками контрастує міф про Орфея: зіставлення високого з низьким — найпоширеніший у давнину засіб викликати сміх. Ґаллія — римська провінція, загалом — територія сучасної Франції.

вернуться

188

10. «…сам лише оклик… то як вуздечка…» — у Горація навпаки: «Кінь у вуздечці не вухом, а ротом ловить накази» (Послання, I, XV, 13).

вернуться

189

19. Орфей — міфічний співець, що своїм співом і грою зачаровував навіть диких тварин.

вернуться

190

20. «….мулом тугим…» — в ориґіналі: «потупленою в землю худобою». З усіх створінь, зауважив Овідій у «Метаморфозах», лише людина зводить погляд до неба. Два останні рядки — зразок тонкого (гораціанського) гумору, що випливає із зіставлення високого (Орфей) з низьким (погонич мулів).

вернуться

191

Цю елегію раніше переклав також М. Зеров (див.: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О. Білецький. K.: Рад., 1968 (2-ге вид.). — С. 579).

вернуться

192

11. «…змінами консулів числить…» — консулів обирали терміном на один рік і за ними вели літочислення.

вернуться

193

Бенак (18) — озеро на захід від Верони, тепер — Гарда, найбільше озеро Італії.

вернуться

194

Іберами (21) античні називали або мешканців Іспанії (Іберія), або іншої Іберії — далекої країни на території сучасної Грузії.

вернуться

195

22. В ориґналі гра слів: «viae (доріг) — vitae (життя)».

вернуться

196

Опис механічного небесного глобуса, що його сконструював Архімед (III ст. до н. е.), залишив нам Ціцерон («Про державу», XIV, 21). Схожий за складністю механізм, який, хоч і не мав вигляду сфери, проте давав можливість зробити всі потрібні астрономічні обчислення, було знайдено на поч. XX ст. біля грецького острова Антикітера (так зв. антикітерський механізм); зараз він експонується в Афінському національному археологічному музеї і вважається найдавнішим збереженим (фраґментарно) «аналоговим комп'ютером» (його датують II ст. до н. е.).

вернуться

197

1—2. «…Юпітер… засміявсь…» причина сміху — контраст: велике — в малому; у забавці — світотвір. Цікаво, що Юпітер не так подивляє людську кмітливість, як сміється з того «прогресу» («Huccine mortalis progressa potentia curae?»). «Ponentia curae», «сила старання», в’яжеться з нинішнім поняттям «віртуальність» (virtus — сила, хист): Архімед виготовив «віртуальний» світ — забавку. Спадає на думку персоніфікована Природа в поемі Лукреція, що радить знудьгованій людині самій себе розважати різними вигадками, раз уже природні дива їй надокучили. Ті «забавки» часто не вельми корисні, що передбачив Овідій: «Видно, кмітливість твоя проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти, жаль, що на шкоду собі» («Любовні елегії», III, 8, 45—46).

вернуться

198

10. Кінтія — Діана, серед іншого — богиня місяця.

вернуться

199

13. Салмоней — міфічний персонаж, що вдаючи з себе Зевса (Юпітера), їздив на колісниці і, тягнучи за собою металеві предмети, показував, що, мовляв, теж вміє творити грім.

вернуться

200

14. «…природі речей кинула виклик — рука!» — античні ж послідовно закликали «йти за природою, як за провідницею» (Сенека). До того ж природу, щось нерукотворне, людина взялась імітувати рукою.

вернуться

201

Просерпіна — див ком. до Петронія, «Про мурашку».

вернуться

202

1. «Той, хто вперше судном…» — так і Горацій подивляє сміливість, радше зухвалість (audacia) того, хто вперше довірив жорстокому морю хистке суденце (Оди, І, 3).

вернуться

203

4. «…проти природи піти…» — тобто всупереч основній морально-етичній засаді античних: жити у злагоді з природою, не переступати накреслених меж (рибі — море, птахові — повітря, людині — суходіл).

вернуться

204

9. «…поступово…» — людина, звикаючи до небезпек, ступає «у своїй зухвалості» на дедалі небезпечніші шляхи, вносить у природу безлад, у свою душу — сум’яття; (пор. у М. Лєрмонтова: «А он, мятежный, просит бури…» («Парус»).