Звідси, врешті, чи не найбільші клопоти перекладача — дорівняти авторові стилістично, спромогтись на таку ж ясність думки й мови, на таку ж, як і в нього, повноту й щирість почуття. Належне знання мови ориґіналу, володіння віршем (обізнаність в античній метриці), розуміння засад перекладу, поетичний хист — цього ще не достатньо. Потрібно рідну мову, мову перекладу, знати й любити так, як античний поет любив свою латину (чи греку) — мову, якою писав, мову, яка живе, інакше б не жили, не дихали, не надихали й нині поетів і перекладачів писані нею поетичні твори. А що мова є звуковим відображенням гармонійної земної і небесної краси, то перекладач («Красу перекладаємо красою», — слушно зауважив Клод Гельвецій) покликаний відчувати цю красу, приглядатись і дослухатись до неї, щоб і його фраза була живою, дихала («Земля ж дихає, хіба не чуєш?», — Ґете до Еккермана), щоб вона пахнула: слова цього ж таки Ґете «поет пахне землею» стосуються й античної поезії. «Антологія», пучок квітів, саме тим запахом (якщо перекладачеві пощастило зберегти його) мала б торкнутися серця й сьогоднішнього читача.
Квіти, гармонія їхніх барв, — для зору. Поезія (антична ж передусім) — також для слуху. І хоча пізня латинська поезія не вирізняється метричним розмаїттям (тут переважно гекзаметр та елегійний дистих), усе ж класична давнина подекуди й тут озивається широкою палітрою віршових форм, отже, й настроїв. Так, перебіг дня в Авсонія не виливається у нудний опис: «день, крок життя» (Сенека) має свої, відповідні і порі, й заняттям, особливі ритми (ще ж Архілох закликав пізнавати «ритми життя», Горацій — його «барви»). Ранковому пробудженню пасує — світла, мелодійна строфа, названа сапфічною. Перші три вірші у ній, ритмічно неоднорідні, з енергійною цезурою посередині, наче розворушують, проганяють сон, а знаменитий адоніїв вірш, кінцівка строфи (-UU-U), — мовби заколисує:
Читачеві, щоб належно прочитати цю строфу (до речі, чи не найважчу для реконструкції в перекладі), не конче знати метричну схему, за якою скомпоновано першотвір, місце цезури тощо. Потрібно саме прочитати, бажано вголос, як і читали античні, з увагою чи навіть повагою до слова (жаль, що у наших школах навчають читати… під секундомір) — і напевно відчуємо принаймні відлуння ориґінальних ритмів античної лірики. Одне слово, українська фраза у пропонованому перекладі, принаймні цього домагався перекладач, є природною звуковою ілюстрацією того чи того віршового розміру першотвору. Отож, пробудженню — сапфічна строфа; заняттю — прудкі ямби: «Агей-но, хлопче, рухайся!..»; молитві — поважні гекзаметри і т. д. Різним віршем складені «Вислови семи мудреців». Справжній «парад» віршових форм — у Боеція: мислитель, що тонко знався й на музиці (писав «Настанови з музики»), відтінює свої прозові пасажі мовби акордами, що співзвучні і його настроям, і філософським роздумам. Наука й поезія знайшли, мабуть, своє останнє єднання в «останнього римлянина» — автора «Розради від Філософії», де, як і в перших пасажах Овідієвих «Метаморфоз», вирізьблюється, уже на новому рівні, духовна вертикаль — образ людини, яка споглядає небо.