20. Рибак і рибка
Звично пустивши якось волосінь по здобич у воду,
Витягнув рибку рибак, лиш до смішного малу.
Й та, як головку уже зняла з-під води у повітря,
Мовила, хоч заважав, рибці захланній, гачок:
«Зглянься і пощади: яка ж тобі користь, рибаче,
З мене, маленької ще? Нічого взяти й на зуб.
Не так давно привела на світ мене мати плідлива —
Каже, поплавай собі неподалік отих скель.
Тож не гнівись, відпусти; із часом — буду тут знову,
[10] Дай до застілля твого трохи б хоча підрости.
А нагуляю м’ясця серед безкраїв синього моря, —
Тут же покваплюсь сюди, ти лише вудку закинь».
Здобич пустити, проте, здалось рибакові негоже;
Доля, мовляв, нестійка — то вона гладить, то б’є:
«Здобич пускати з рук — учинок геть нерозумний;
Завтрашнім жити добром — ще нерозумніша річ».[238]
31. Миша і бик
Раз ото миші якійсь, поки бігала, стрівся бичисько —
Й та, хоч яка вже дрібна, все ж укусила його.
Лиш укусила (відчув-таки бик її зубчик гостренький) —
Тут же й у нірку свою спритно шмигнула вона.
Бик же — гнівом наливсь, потупився, велет, у землю,
Та не знаходить того, з ким поквитатись хотів.
До того гніву й таке ще слівце підкинувши з нірки,
Мишка-хитрунка на сміх всі ті погрози звела:
«Ті, хто тебе породив, — на тіло не поскупились,
[10] Та, щоб із нього був толк, — не додали ще ума.
От і затям відтепер, що важить щось і дрібнота,
Що й при маленькій вазі можна свого домогтись».
34. Мурашка й цикада
(Хто у лінивстві провів зелений вік і завчасно
Від неминучих негод не забезпечив себе,
Той, коли старість пригне, ой, марно буде прохати
Інших, щоб ті у біді руку йому подали!)
В літа собі для зими роботяща мураха урвала
День не один — несла в сховок зерно по зерні.
А коли паморозь сива лягла на зіщулену землю
І заніміли довкіл зціплені льодом поля, —
Крихітне тільце ховала вона від великої стужі
[10] Й гризла собі в укритті те соковите зерно.
Тут і припала до неї в сльозах (поживи просила)
Та, яка вчора ж іще нудила співом поля.
Поки, мовляв, на токах молотили спіле колосся,
День отим співом своїм довшим робила вона.
Мудра мурашка таке з усмішкою відповіла їй,
Бо ж і вона — за те, щоб було довшим життя, —
«Я — великим трудом домоглася того, що тепер ось
Серед зими без журби тут догоджаю собі.
Ну а тобі — найвища пора забиратись до танцю,
[20] Раз уже досі весь час тільки співалось тобі».[239]
37. Собака й лев
Раз якось пес-товстун худющому левові стрівся.
Слово по слову, й ще так пес того лева вколов:
Глянь ось: не видно в мене й хребта під товщею жиру,
В м’язах, аж грають вони, — груди шляхетні мої.
Я на короткій нозі із людьми, живлюсь на дозвіллі
З ними: добрячі шматки вільно хапаю собі». —
«Що за залізо, однак, гладку твою шию стискає?» —
«Це щоб господаря дім я невідступно стеріг.
Ти ж, аби голод не заморив, гасаєш повсюди,
[10] Поки десь поміж дерев трапиться здобич якась.
Тож не барися! Шию й свою підстав під ошийник —
Матимеш гарний щодня за свою службу обід».
Рикнув на те обурений лев, і гнів, і зневагу
Вклав у той рик він, а ще — духу свого висоту:
«Йди собі і по заслузі носи ті окови залізні,
Ними, покірливий псе, за свою ситість плати!
Я ж до пустої (вільний зате!) повернуся печери,
Я, хоч голодний, зате — будь-куди можу піти!
Щодо наїдків отих, то захвалюй їх перед тими,
[20] Хто, щоб набити живіт, рад би й свободу оддать».[240]
вернуться
238
15—16. Мораль байки можна було б окреслити й нашим прислів’ям: «Краще синиця в руці, аніж журавель в небі».
вернуться
239
У Леоніда Глібова замість цикади — коник-стрибунець. Українська байка передбачає, зрозуміло, відповідний колорит: «Проспівав ти літо Боже, — / Вдача вже твоя така, — / А тепер танцюй, небоже, / На морозі гопака».
вернуться
240
Мотив ситості у неволі і голоду, але на волі, звучить і в новій літературі, скажімо, в поезії Шандора Петефі («Пісня собак» і «Пісня вовків»). Ось голос вовків: «Але пробитий бік / І голод — все пусте. / Ми терпимо біду, / Та вільні ж ми зате!». «Добровільне рабство — найганебніше рабство», — проектує цей мотив на людське суспільство у своїх «Моральних листах» Сенека.