Выбрать главу

НА ПОРОЗІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Боецій[241]

Розрада від Філософії

(вибрані поезії)

І, 1[242]

Я, хто у розквіті сил укладав, було, твори пісенні,    Нині — печальну, на жаль, мушу плекати струну. Ось і тепер, що пишу, — те нашіптують тужні Камени,    Справжні по лицях струмлять муз елегійних плачі. Жоден, що душу зморожує, страх їм не став на заваді:    Не відреклися мене[243] — йдуть, куди шлях мій проліг. Слава колишня моя, моїх літ молодеча окраса —    Щиро втішають того, хто похиливсь, посумнів. Гостя неждана-бо йде — заохочена лихами старість. [10]   Біль, мов у власне житло, владно у неї вселивсь. Якось, немов в один день, сивина мою голову вкрила,    Втратило тіло снагу, шкіра, зів’явши, дрижить. Смерть — добро для людей, коли не впадає раптово    В юність, — коли її ждуть і своєчасна вона. О, як часто, глуха, відвертається від нещасливих,    Їм відмовляє вона сплакані очі зімкнуть! Поки зрадливим добром мене забавляла Фортуна[244],    Смертна година ураз ледь не окрила мене. Нині ж, обличчя лукаве своє окутавши в хмару, [20]   Знуджує, мучить мене тим осоружним життям. Що ж ви так часто на щастя моє задивляєтесь, друзі?    Хто так упав, той не міг впевненим кроком іти.[245]

I, 7[246]

Зорі, у чорну Хмару вповиті, Світла на землю Слати не годні. Тільки-но буйний Австр[247], налетівши, Море сколотить — Лагідна хвиля, Світла й прозора [10]   Серед затишшя, Враз каламуттю, Брудом постане Перед очима. Так і стрімливу Воду, що рине З урвищ високих, Брила зустрічна, Скелі уламок, Спінює, крутить. [20]   Тож, коли хочеш Зором погідним Вгледіти правду[248], — Рівної стежки Твердо тримайся. Геть жени втіхи, Геть — і страхи всі, Геть — сподівання[249], Щоб не страждати; Де ж вони владні — [30]   Хмарний там розум. Мов у вуздечці.

II, 1

Як тільки колесом[250] вона крутне     вправно — Стрімкіш од хвиль Еврипа[251] вже воно     рине. Під ним — ще вчора гордий і жахний     влáдар, А хто лежав, побитий, той уже —     зверху. Хоч як ти побивайся, хоч ридай     ридма — А їй, причині тих гірких ридань, —     смішно. Ось так в тій грі вправляє своїх рук     силу. Таке-от витворяє: і журба     й радість — В одну і цю ж годину, хто злітав —     пада.

II, 4

Хто схотів би тривалий Спорудить собі захист Од навального Евра, Що в нестямі збиває Хвилі моря потужні, — Хай цурається моря, Гір, що ваблять шпилями, І пісків вічно спраглих, У шпилі-бо найдужче [10]   Австр гінкий ударяє, На пісках же зрадливих Не зведеш собі крівлі. Хто про затишок мріє Без тривог та загрози — Хай кладе у підніжжі Скромні дому опори. Хай, збиваючи хвилю, Вітер гнівно рокоче — Ти ж, немовби за муром, [20]   Вікуватимеш вік свій В щасті, й лиш посмієшся Над грізьбою етеру.

II, 5

Блаженний той вік найдавніший[252], Що рад був ріллі незрадливій, Не знав іще розкошів згубних. Не дбали й про голод, і жолудь Ішов на поживу щоденну. Ніхто тих дарів, що од Вакха, Не вмів іще змішувать з медом. Серійських тканин у ту пору Тирійський багрець[253] ще не барвив. [10]   На травах так солодко спалось, Пилось — із прозорої річки, При втомі був затінок сосон. Морів іще не борознили — З назбираним в світі товаром Торговець не плив у незнане. Ще грізна сурма не ячала, Поля ще не барвились кров’ю, Пролитою в чорному гніві. І шал войовничий в ту пору [20]   Меча не вихоплював з піхов У помсту за рани жахливі — Ще кров'ю за кров не платили. Якби до нас нині вернулись Оті звичаї давнього віку! Але дужче, ніж полум’я Етни, Палахтить до набутків жадоба. Хто ж перший із схову земного Силу золота зваживсь добути? Й самоцвіти, загрозу коштовну, [30]   Що воліють ховатись у надрах.
вернуться

241

Аніцій Манлій Торкват Северин Боецій (бл. 480—524) — римський філософ, християнський теолог і політичний діяч, «останній римлянин». Займав найвищі державні посади при дворі остґотського короля Теодоріха, проте згодом звинувачений у державній зраді, ув'язнений і через деякий час страчений. Найвідомішим його твором є писана в ув’язненні «Розрада від Філософії». У творі чергуються прозові пасажі з поетичними. Тут подано переклад вибраних поетичних пасажів.

вернуться

242

І, 1. Настрій цього поетичного вступу багато в чому суголосний настрою «Скорботних елегій» Овідія, який теж оплакує свою старість, до того ж — на засланні.

вернуться

243

6. «Не відреклися мене: йдуть, куди шлях мій проліг…» — той самий мотив вірної Музи — в Овідія: «Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту, // Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була» («Скорботні елегії», IV, І, 19—20).

вернуться

244

17. «…зрадливим добром… забавляла Фортуна…» — Боецій часто акцентує на зрадливості Фортуни, її несподіваних ударах, бо ж сам звідав на собі її жорстокість: успішне, щасливе життя, яким він втішався, змінилось життєвою трагедією.

вернуться

245

22. Боецій підсумовує свою поезію усталеною в давнину думкою: щасливим можна назвати лише того, хто свій життєвий шлях закінчує щасливо; зразком для античних була оспівана Софоклом трагічна доля Едіпа.

вернуться

246

I, 7. Поезія складена т. зв. адонієвим віршем. Ця ритмічна-одиниця (—UU—U), що в античній поезії виступала кінцівкою сапфічної строфи, збігається й з нашими у віках відточеними висловами («Господи Боже!»; «Многая літа!»; «Дай, Боже, щастя!»; «Сійся, родися» тощо); звучить вона й у космогонічній карпатській колядці: «Коли не було / з нащада світа, / тогди не було / Неба, ні землі, / А но лем було / Синєє море, / А серед моря / зелений явір» (Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. — K.: Дніпро, 1988. — с. 11, 48).

вернуться

247

6. Австр — сильний дощовий південний вітер.

вернуться

248

21—22. «…зором погідним вгледіти правду…» — як море в бурю темніє, позбавлене сонячного світла, так і душа в стані хвилювання захмарює розум, позбавляє його прозорливості.

вернуться

249

26—27. «…геть — і страхи всі, / Геть — сподівання…» — де сподівання, там — і страх («ану ж не збудеться»), «За надією невідступно ступає страх», — не раз повторює Сенека у «Листах до Луцілія». У поезії виразно звучать засади стоїчної філософії.

вернуться

250

1. Колесо Фортуни бачимо, зокрема, на середньовічних ілюстраціях до пісень ваґантів: у центрі колеса, на троні, сама коронована Фортуна. На колесо спинається охочий царювати (тут же, латиною: «regnabo» — царюватиму); ось він, цар, — на верхівці колеса («regno» — царюю), а ось, з поворотом колеса, — він уже стрімголов летить униз («regnavi» — я царював).

вернуться

251

2. Еврип — вузька і стрімка протока між о. Евбеєю і материковою Грецією (в районі Беотії); вважалося, що протока постійно змінювала напрямок течії.

вернуться

252

Боецій наче узагальнює візії античних поетів: у поданому тут образі золотого віку зауважуємо штрихи чи не всіх тих, хто описував «золоту» добу людства, передусім — Тібулла, Верґілія, Горація.

вернуться

253

Серійські тканини — шовк: сери — китайці; тирійський багрець — (див. ком. на с. 228 [у електронній версії — прим. 142]).