Як у руках тримає віжки
Природа могутня[254], як наводить,
Передбачна, лад у ній законом,
Як тісно в’яже в сіть нерозривну
Кожну частинку, — хочеться все це
Викласти віршем повільнострунним.
Хоч африканські леви в оздобних
Путах ступають, хоч і поживу
З рук звикли брати, хоч і бояться
[10] Посвисту пуги, кари хльосткої,
Але у кров лиш пащу замочать —
Тут же, пригаслий, гнів вибухає
Ревом — і левом лев стає знову:
Шия вже вільна, порвані пута.
Першим — приборкувач під роз’ярілим
Падає гнівом — зубом кривавим.
Пташка невмовкна десь у верхів’ї —
Мовкне у клітці, хоч і годять їй
Як тільки можна: змазують медом
[20] Кухлі з напоєм — учта та й годі! —
Тільки б на втіху людям співала.
Та хай угледить з клітки тісної
Тінявий гай свій — геть розметає,
Витопче їжу, вже їй немилу —
Хоче до лісу, б’ється тужливо,
Спів її знову — тільки для лісу.
Так і лозина, нехотя грубій
Силі піддавшись, гнеться додолу,
Та відпусти лиш — і не зауважиш,
[30] Як вона знову стрілить у небо.
Феб, упірнувши в хвилю вечірню,
Знову, але вже неспостережним
Шляхом керує повіз до сходу.
Все з бігом часу в слід свій ступає,
Все повертається — тим і радіє[255].
Що ж то за устрій був би на світі,
Без того кола, де побіч себе
Йде і кінцеве — і початкове?
Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов.
Є лиш один Отець усього, він один усім править.
Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами.
Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв.
Він же замкнув у тіла до неба звернені душі.
Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках
Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? —
Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256]
Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш,
Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку
Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху,
Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити
З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага
Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши,
Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці
Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього,
Всі за високим зразком будівлі високої частки.
[10] Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод
Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув
Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась.
А серединну — природи потрійної — душу, що в світі
Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках.
Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає,
Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола
Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння.
Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння;
Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні,
[10] З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом
Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла.
Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись,
Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши,
Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі!
Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши,
Власне сяйво яви, бо ж Ти — сама тільки ясність,
Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти,
Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!
вернуться
Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).
вернуться
35. «Все повертається — тим і радіє» — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.
вернуться
Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).
вернуться
3. «…часові йти повелів…» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.