Выбрать главу

III, 2

Як у руках тримає віжки Природа могутня[254], як наводить, Передбачна, лад у ній законом, Як тісно в’яже в сіть нерозривну Кожну частинку, — хочеться все це Викласти віршем повільнострунним. Хоч африканські леви в оздобних Путах ступають, хоч і поживу З рук звикли брати, хоч і бояться [10]   Посвисту пуги, кари хльосткої, Але у кров лиш пащу замочать — Тут же, пригаслий, гнів вибухає Ревом — і левом лев стає знову: Шия вже вільна, порвані пута. Першим — приборкувач під роз’ярілим Падає гнівом — зубом кривавим. Пташка невмовкна десь у верхів’ї — Мовкне у клітці, хоч і годять їй Як тільки можна: змазують медом [20]   Кухлі з напоєм — учта та й годі! — Тільки б на втіху людям співала. Та хай угледить з клітки тісної Тінявий гай свій — геть розметає, Витопче їжу, вже їй немилу — Хоче до лісу, б’ється тужливо, Спів її знову — тільки для лісу. Так і лозина, нехотя грубій Силі піддавшись, гнеться додолу, Та відпусти лиш — і не зауважиш, [30]   Як вона знову стрілить у небо. Феб, упірнувши в хвилю вечірню, Знову, але вже неспостережним Шляхом керує повіз до сходу. Все з бігом часу в слід свій ступає, Все повертається — тим і радіє[255]. Що ж то за устрій був би на світі, Без того кола, де побіч себе Йде і кінцеве — і початкове?

III, 6

Весь земнородний люд — із єдиного кореня вийшов. Є лиш один Отець усього, він один усім править. Феба промінням оздобив ясним, а Люну — рогами. Землям він дав людей, а небо — зорями всіяв. Він же замкнув у тіла до неба звернені душі. Що ж то походженням хвалишся ти? Якщо у початках Роду людського — Бог, то хто з нас не родовитий? — Той, хто поквапний до зла, хто для роду свого є ганьбою.[256]

III, 9

Ти, що з віку на вік розумно світом керуєш, Неба Сівачу й землі! Ти сам, стійкий, спередвіку Часові йти повелів[257], все довкіл спонукаєш до руху, Ти, кого ззовні не квапить ніщо, щоби речі ліпити З плинної речовини: у Тобі — щонайвищого блага Образ, де плями нема; за взірець незотлінне узявши, Вишнє, — і цей красен світ, бо й сам прекрасний Ти, в думці Носиш своїй — і виліплюєш, твориш, подібно до нього, Всі за високим зразком будівлі високої частки. [10]   Числами в’яжеш начатки речей, щоб із полум’ям холод Ладив, із плинним — сухе, щоб чистий вогонь не одлинув Ген із землі, а вона — від свого ж тягаря не запалась. А серединну — природи потрійної — душу, що в світі Рухає всім, Ти мірно розсіяв по згідливих частках. Ця ж, на круги два — поділена — руху лише набирає, Квапиться знов повернутись до себе, кружляє довкола Розуму, у глибині — звідси й неба подібне кружляння. Так Ти й душі людські, так і нижчі виводиш створіння; Так — і піднесені: на колісницях вони, легковійні, [10]   З волі Твоєї — на небі й землі. Ласкавим законом Їм дозволяєш до Тебе прийти — невгасного світла. Отче, дай змогу душі у всевишню оселю вернутись, Дай озирнути добра джерело, дай, Отче, прозрівши, Очі на Тебе звернуть, душі незаплямлені очі! Хмари низинні розвій, од земної ваги увільнивши, Власне сяйво яви, бо ж Ти — сама тільки ясність, Ти — неохмарений спокій для чесних, дозволь Тебе зріти, Ти ж бо — кінець і начало, стезя, проводар і вершина!
вернуться

254

Початок поезії навіть добором лексики (Quantas rerum flectat habenas / Natura potens) засвідчує присутність у філософській думці Боеція спостережень і поетичних образів Лукреція — автора поеми «Про природу речей» («De rerum natura»).

вернуться

255

35. «Все повертається — тим і радіє» — «Рік у рік іде колом труд хлібороба», — наголошує на циклічності селянської праці Верґілій в поемі «Георгіки» (II, 401), вбачаючи цю несхитну мірність чергування пір року й відповідних селянських робіт запорукою впевненості й радості життя хлібороба.

вернуться

256

Боецій цінує в людині засвідчені самим життям її моральні якості. Таку думку висловлював, зокрема, Солон Афінський, один із семи мудреців: «Краще стати благородним, ніж таким на світ прийти» («Вислови семи мудреців», V). Першим з античних, хто виступав проти аристократичних уявлень про честь і військову мужність, картав лицемірство й пиху, був Архілох із Паросу (VII ст. до P. X.).

вернуться

257

3. «…часові йти повелів…» — у Платона («Тімей»; 38Ь): «Отож, час виникнув разом із небом…». Тут і далі Боецій у своїй концепції світобудови орієнтується на платонівську космогонію.