Выбрать главу

IV, 1

Крила для лету мені подаровано —    У небо злинути б на них. Хай лише розум[258] відчує їх помахи —    На все земне згори зорить. Ген над кулястим повітряним безміром    Він лине; хмари — вже за ним. Вже й за верхів'я вогню, що розпалений    Кружлянням éтеру, майнув. Далі — до зоряносяйних осель йому [10]   Вже світить Фебова стезя. Може, й Сатурна дорогу він вибере,    Як воїн — в латах зоряних. Чи в вишині, зарисований зорями,    Обійде їхній круг гінкий. А переситившись дальніми мандрами,    Стійке склепіння лишить він І по стрімкому етері ступатиме,    Де неземного сяйва блиск. Там усевишній Державець із скіпетром, — [20]   Дзвінкі повіддя у руках, — Сам непорушний, а світом розгонистим    Керує владно, рядить всім. Тож, коли знов тебе шлях сюди виведе,    Щоб ти забуте віднайшов, — Ось моя, — скажеш, — вітчизна[259], пригадую!    Тут перший мій — й кінцевий крок! А як захочеш іще раз оглянути    Ту землю — ніч покинуту — Трепетний люд і тиранів побачиш там — [30]   Вигнанців у краю своїм.

IV, 6[260]

Хочеш пізнати розумом чистим Зевса гримучого вічні закони — Глянь яснозоро в небо високе: На справедливих давніх засадах[261] Там споконвіку зорі кружляють. Сонце вогненне й льодяна Феба[262] Не урізнобіч ходять — у парі. Йде Ведмедиця стрімко під полюс, Їй не зануритись у глибодонні [10]   Заходу хвилі[263]; звисока бачить Інші, що в водах купаються, зорі. Завжди чергуючи проміжки мірні, Веспер для ночі збирає тіні. Люцифер будить радісну днину. Так і тримає любов обопільна Лад у тих рухах, так проганяє З обширів зоряних війни й незгоду. Згода ж поєднує рівною мірою Первні, щоби протилежне ріднилось [20]   Із протилежним[264]: сухе щоб за плинним Чергою йшло, за морозом — огненне, Полум’я — вгору, легке — щоб летіло, Щоб осідала земля ваговита. З тих-от причин, лиш весна завітає, Рік цвітоносний пахощі сипле, Літо спекотливе сушить Цереру[265], Й знову — плодами обтяжена осінь; Далі — дощі напливають на зиму. Все це помірність живить розумна; [30]   Все, що в тім колі живу має душу, То воно тоне, то випірне знову Із небуття до живлющого світла. Високотронний Владар тим часом Віжки напнувши, світом керує — Пан і Творець, Джерело і Начало, Законодавець, суддя справедливий. Що він схиляє до руху, те знову Стримує; зміцнює — що розхиталось. А якби рухів на оці не мав він [40]   І на круги свої не переводив — Що нині в світі тримається ладу — Од джерела б одійшло й занепало. Ось де любов ця, спільна для світу, Ось чому вабить стежка до блага. Годі було б інакше й тривати: Що було в русі — знов до своєї Прагне вернутися першопричини.

V, 2

Ти, хто все бачить[266], і хто все чує, — Мовить про яснопромінного Феба Словом пісенним Гомер медоустий. Та чи проникне Фебове око В надра підземні? Чи його промінь Дна Океану здатен сягнути? Іншим є око Творця сього світу, Око високе: йому не завадить Товща землі, хай яка непроглядна, [10]   Й хмари скуйовджені в темряві ночі. Що нині є, що було і що буде, — Схоплює порухом мислі єдиним. А що один він — усе озирає, Значить, один він — сонце правдиве[267].
вернуться

258

3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.

вернуться

259

25. «…ось моя… вітчизна…» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.

вернуться

260

Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».

вернуться

261

4. «…на справедливих давніх засадах…» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».

вернуться

262

6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.

вернуться

263

9—10. «…їй не зануритись у… заходу хвилі…» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.

вернуться

264

19—20. «…щоби протилежне ріднилось / із протилежним…» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода.

вернуться

265

27. «…сушить Цереру…» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).

вернуться

266

1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).

вернуться

267

14. «…значить, один він — сонце правдиве» — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.