Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

IV, 1

Крила для лету мені подаровано —
   У небо злинути б на них.
Хай лише розум[258] відчує їх помахи —
   На все земне згори зорить.
Ген над кулястим повітряним безміром
   Він лине; хмари — вже за ним.
Вже й за верхів'я вогню, що розпалений
   Кружлянням éтеру, майнув.
Далі — до зоряносяйних осель йому
^[10]   Вже світить Фебова стезя.
Може, й Сатурна дорогу він вибере,
   Як воїн — в латах зоряних.
Чи в вишині, зарисований зорями,
   Обійде їхній круг гінкий.
А переситившись дальніми мандрами,
   Стійке склепіння лишить він
І по стрімкому етері ступатиме,
   Де неземного сяйва блиск.
Там усевишній Державець із скіпетром, —
^[20]   Дзвінкі повіддя у руках, —
Сам непорушний, а світом розгонистим
   Керує владно, рядить всім.
Тож, коли знов тебе шлях сюди виведе,
   Щоб ти забуте віднайшов, —
Ось моя, — скажеш, — вітчизна[259], пригадую!
   Тут перший мій — й кінцевий крок!
А як захочеш іще раз оглянути
   Ту землю — ніч покинуту —
Трепетний люд і тиранів побачиш там —
^[30]   Вигнанців у краю своїм.

IV, 6 [260]

Хочеш пізнати розумом чистим
Зевса гримучого вічні закони —
Глянь яснозоро в небо високе:
На справедливих давніх засадах[261]
Там споконвіку зорі кружляють.
Сонце вогненне й льодяна Феба[262]
Не урізнобіч ходять — у парі.
Йде Ведмедиця стрімко під полюс,
Їй не зануритись у глибодонні
^[10]   Заходу хвилі[263]; звисока бачить
Інші, що в водах купаються, зорі.
Завжди чергуючи проміжки мірні,
Веспер для ночі збирає тіні.
Люцифер будить радісну днину.
Так і тримає любов обопільна
Лад у тих рухах, так проганяє
З обширів зоряних війни й незгоду.
Згода ж поєднує рівною мірою
Первні, щоби протилежне ріднилось
^[20]   Із протилежним[264]: сухе щоб за плинним
Чергою йшло, за морозом — огненне,
Полум’я — вгору, легке — щоб летіло,
Щоб осідала земля ваговита.
З тих-от причин, лиш весна завітає,
Рік цвітоносний пахощі сипле,
Літо спекотливе сушить Цереру[265],
Й знову — плодами обтяжена осінь;
Далі — дощі напливають на зиму.
Все це помірність живить розумна;
^[30]   Все, що в тім колі живу має душу,
То воно тоне, то випірне знову
Із небуття до живлющого світла.
Високотронний Владар тим часом
Віжки напнувши, світом керує —
Пан і Творець, Джерело і Начало,
Законодавець, суддя справедливий.
Що він схиляє до руху, те знову
Стримує; зміцнює — що розхиталось.
А якби рухів на оці не мав він
^[40]   І на круги свої не переводив —
Що нині в світі тримається ладу —
Од джерела б одійшло й занепало.
Ось де любов ця, спільна для світу,
Ось чому вабить стежка до блага.
Годі було б інакше й тривати:
Що було в русі — знов до своєї
Прагне вернутися першопричини.

V, 2

Ти, хто все бачить[266], і хто все чує, —
Мовить про яснопромінного Феба
Словом пісенним Гомер медоустий.
Та чи проникне Фебове око
В надра підземні? Чи його промінь
Дна Океану здатен сягнути?
Іншим є око Творця сього світу,
Око високе: йому не завадить
Товща землі, хай яка непроглядна,
^[10]   Й хмари скуйовджені в темряві ночі.
Що нині є, що було і що буде, —
Схоплює порухом мислі єдиним.
А що один він — усе озирає,
Значить, один він — сонце правдиве[267].

258

3. Розум — в ориґіналі «mens», що може означати також дух, душа — пор. у Платона («Федр», 246а—249а). Отож, душа керує всім бездушним, мандрує по небу, приймаючи різні постаті. Оскільки вона досконала й окрилена, то ширяє на висотах і править усім світом…» З Платоновим уявленням про крилату душу пов’язані поетичні образи окриленого співця, скажімо, у Г'орація (Оди. II, 20): «Незнаним досі, дужим крилом сягну / Висот етерних…». Так і польоти уві сні: душа мовби пригадує свою окрилену природу.

259

25. «…ось моя… вітчизна…» — «Там моя вітчизна», — вказавши на небо мовив зайшлий в Афіни філософ Анаксагор, коли його запитали, звідки він родом.

260

Твір має багато ремінісценцій з Платонового «Тімея».

261

4. «…на справедливих давніх засадах…» — тобто гармонійно, досл.: «у справедливому союзі» (iusto foedere). Звідси — й «хор» небесних світил, як у «Пролозі на небі» із «Фауста» Й.-В. Ґете: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер…».

262

6. Феба — одне з імен богині місяця Діани як Фебової (Аполлонової) сестри; тут: власне місяць.

263

9—10. «…їй не зануритись у… заходу хвилі…» — сузір’я Великої Ведмедиці в середземноморських широтах не заходило за обрій, що дало поетам місце для загального мотиву, починаючи ще від Гомера.

264

19—20. «…щоби протилежне ріднилось / із протилежним…» — у природі панує так зв. «concordia discors» — незгідлива згода.

265

27. «…сушить Цереру…» — сушить збіжжя (пор. ком. до Петронія, «Про мурашку»).

266

1. «Ти, хто все бачить…» — Так у Гомера («Іліада», III, 277).

267

14. «…значить, один він — сонце правдиве» — у перекладі неможливо передати важливу для філософа гру слів, що увиразнює і підкріплює концепцію монотеїзму: «quem quia respicit omnia solus / verum possis dicere solem». Дослівно: «…його, оскільки він усе озирає сам (один), можеш назвати справжнім сонцем». Solus — сам; solem — знахідний відмінок від sol — сонце.