Скільки-то різних тварин порозводилось ген на білім світі!
Деякі, тіло уздовж простираючи, по пісках мандрують:
Груди — опорою їм, довгий слід-борозну за собою тягнуть.
Інші — легко крилом розсуваючи плин вітрів мандрівних,
Через прозорий етер найрозлогіші обшири верстають.
Є чимало й таких, що землею ступать їм любо й звично —
Чи по зелених полях, чи ховатися, де ліси дрімучі.
Скільки б, однак, тих створінь не водилось різновидих —
Зір потупляють усі, і тому — нетямущі вони, бездумні.
[10] Рід лиш один, людський, не хилиться — зір сягає зором,
Легко стоїть на ногах, озирає довкіл земні простори.
Тож сам той образ тобі, поміркуй лиш, наукою послужить:
Раз уже в небо глядиш, до висот його звернений обличчям, —
Думку туди ж посилай, не дозволь, щоби дух[269] твій огрубівши,
Нижче, бува не осів, ніж саме твоє виструнчене тіло.
От Лікоріда[271] моя, прекрасна моя Лікоріда, —
З нею я серце своє, всі свої статки ділив, —
По багатьох роках, укупі любовно прожитих,
Мною гордує, та так, що й не зирне у мій бік.
Інших утіх шукає собі, молодших коханців,
Я вже для неї — ніщо, я — то непотріб старий.
Як було солодко нам — того уже й не згадає,
Як, догоджаючи їй, врешті, я геть постарів.
Ще й дорікає (облуда яка!): ти сам, мовляв, винен,
[10] Завше придумає щось, тільки б мені допекти.
А перестрівши мене (якось це було) на такий-от,
Очі ховаючи, бруд, повна злобú, спромоглась:
«Тьху! Я любила його? А він — мене брав в обійми?
Я (годі й вірити в те!), я… цілувала його?..
Тут і знудило її — позбулася решток любові,
Й інших чимало бридот я на прощання почув.
От що дарує нам час![272] Того почуття, що до мене
Теплим ще вчора було, нині соромиться всяк.
То чи не краще б умерти мені, допоки ніхто ще,
[20] Хай за які б там гріхи, мною не міг гордувать,
Аніж, утративши все, що колись мене прикрашало,
Згаснувши, тим хіба жить, чим докоряють мені.
Наше життя — не цілісна річ[273]: усе зі собою
Час у минуле бере, склавши на крила годин.
Та поки скроні мої наче сніг притрушує, поки
Блідістю з дня на день лиця беруться мої, —
Не відцвітає вона, усе ще цвіте Лікоріда,
Звисока і на свій вік, як і на мене глядить.
Давньої вроди сліди — в усій поставі помітні:
[30] Так із-під попелу — жар силу являє свою.
В кого краса, тих, бачу, й літа не ймуть перелітні:
Від палахкої краси все ж залишається щось.
Рештки старої жаги — повій постачають поживу,
Де щось лишилося, там — тішить і те, що було.
Так, їй обійми палкі, юні втіхи, бачаться досі,
Ділом, минулим давно, нині милує свій зір.
Ну а мені, кому тіло усе відмовляє у службі,
Жодна забава й вві сні не усміхнеться уже.
Біди свої озирать — усе, на що я спроможний:
[40] Доброго скільки було — стільки ж і злого тепер.
Хто може стерпіти все? А хто — всього домогтися?
Здолана мужем жона гору над мужем бере.
Чи як худоба, маємо ми, лиш теперішнім, жити?
З того, що час собі взяв, — жодного спогаду нам?
Так і худоби ж не заженеш на нові пасовиська:
Квапиться лиш на старі, знані їй, милі луги.
Бик, де у спеку приліг, — під це ж таки дерево ляже,
В звичну кошару свою йде самохіттю вівця.
І соловей, де співати звик, там солодше співає,
[50] Та й хижакові миліш бути у власнім кублі.
Ти ж, навпаки, обжиту давно, залишаєш оселю,
З затишку, світку свого, йдеш собі хтозна-куди.
То чи не краще лише на тривке покладатись, на певне?
Взявся за щось нове — наслідків різних чекай.
Немолодий я, це так, але й ти вже, бачу, сивієш.
Рівні лічбою років — рівно ж серцями близькі.
Нині — сил мені брак, а тоді, згадай, бракувало?
От і люби хоч за те, що в мені любим було.
Вже застарий, щоб орати, орач, а його поважають,
[60] Давнішню міць вояка — юний шанує вояк.
Плаче рільник над робочим биком, уже занепалим,
Вершник — дбає, як дбав, про переможця-коня.
Врешті, заздрісний час обікрав мене не до нитки:
Он я і вірші пишу, й можу наспівувать їх.
Старість мою пошануй і належну яви їй повагу —
Чи ж не хотіла б і ти довго на світі прожить?
Хто винуватить когось, щоб вину узяти на себе?
Хто перекриє собі ж правильно обраний шлях?
Братом не хочеш назвать, не хочеш — і своїм другом,
[70] Клич мене «батьку» тоді: є ж у тій назві тепло.
Честь — над розкішшю гору бере, над пристрастю — шана:
В розумі більше ваги, аніж у силі сліпій[274].
Так-ото старість свою оплакував я — та й не диво:
Важко й згадувать те, що таким болем болить![275]
вернуться
Образ людини, яка, на відміну від інших істот, випрямилась і звернула свій погляд до неба, найвиразніше подав Овідій у «Метаморфозах» (І, 84—86). З високим покликанням людини пов'язані й наші фразеологізми: «Тримайся», «не опускай голову» тощо. Боецій — один із тих, хто за найтяжчих обставин зберігав спокій, душевне світло й не схилявся під ударами долі.
вернуться
14. «…дух… обтяжений…» — про «обтяження і затоптування у землю частки божественного подиху», душі, — Горацій у «Сатирах» (II, 77—79).
вернуться
Максиміан — автор книги з шести елегій, яку датують VI ст. З його ж елегій довідуємося, що він був етруського походження, мешкав у Римі, знався з Боецієм, був оратором і поетом, в старшому віці їздив послом до Константинополя. З інших джерел про Максиміана практично нічого не знаємо. «Останній римський елегік», Максиміан опирався на традиції римської елегії епохи Авґуста — насамперед Овідія. Його цінували за класичний, вироблений стиль, а в середні віки його елегії були поряд із зразковими текстами «золотого віку» серед шкільної лектури.
вернуться
1. Лікоріда — так само називалась кохана Корнелія Ґалла (68—26 до н. е.) — засновника жанру любовної елегії. Через це, а також через чистий, класичний стиль елегій перший видавець (1501 р.) всупереч рукописній традиції приписав їх саме Ґаллові, справжні тексти якого, окрім недавно знайденого короткого фраґмента, не збереглись.
вернуться
17. «От що дарує нам час!» — це, сказати б, вада людини, а не часу: елегійний герой живе спогадами про минуле, Лікоріда — дійове теперішнє.
вернуться
23. «Наше життя — не цілісна річ…» — автор елегії порушує опрацьовувані античними філософські проблеми часу, зокрема, присутність у людській свідомості (на відміну від тварин, які живуть лише теперішнім) усіх трьох часів: теперішнього, минулого, майбутнього; щодо поетичних образів, то пізнаємо, зокрема, вплив «Скорботних елегій» Овідія: «Вже мої скроні могли б дорівнять лебединому пір’ю, / Старість, де волос темнів, білим уже повела» (IV, 8). Така ж скорботна тональність і далі (пор. 37 і наст.).
вернуться
72. «…аніж у силі сліпій…» — про таку, позбавлену розуму (consili expers) силу — Горацій у своїй оді (III, IV, 65).
вернуться
74. У горі згадувати колишню радість, зауважили античні, зокрема Овідій, — подвійне горе.