[R 687]
Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини,
Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали
І почали на пастуший свій лад Камен[277] уславляти.
Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278] сивочолий.
Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі.
Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся,
Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса.
І почали вони спір — про лунку зозулину пісню.
Першою голос Весна подала переливом тривірша.
В е с н а
[10] Жду на зозулю, пташку мою[279], з пташок найдорожчу.
Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша.
Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.
З и м а
Словом суворим на те Зима льодовита[280] озвалась:
Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері:
Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!
В е с н а
Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену,
Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба.
Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.
З и м а
Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі,
[20] І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує,
І заколочує все: моря й суходоли страждають.
В е с н а
Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш?
Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась
Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.
З и м а
Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти,
Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі.
Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?
В е с н а
Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає,
Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі,
[30] Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.
З и м а
Що видається пишним тобі — вороже для мене.
Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити,
Добре поїсти собі[281] й спочивати тоді, спочивати…
В е с н а
Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова,
Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще
Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?
З и м а
То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, —
Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях;
Що заробили, те й оддають, господині належне.
В е с н а
[40] Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла:
Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо,
Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.
П а л е м о н
«Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, —
(З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада)
Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі!
Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля!
Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють —
Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці.
А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу,
[50] Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять,
Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають.
То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле!
Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя.
Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море.
Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам!
вернуться
«Суперечка весни з зимою» сьогодні переважно вважається твором Алкуїна (бл. 735—804) — однієї з найвпливовіших постатей Каролінзького ренесансу. Різе вмістив її до першого видання своєї «Латинської антології» як анонімний пізньоантичний твір з кодексів IX ст.; переклад здійснено саме за цим виданням.
Цей твір — одне з найвіддаленіших відлунь буколічного жанру, що невід’ємним своїм елементом мав суперечку-змагання між пастухами. «Суперечка» Алкуїна водночас уже є провісницею середньовічних диспутів, зразки яких знаходимо й у піснях ваґантів; такою є, скажімо, «Суперечка води з вином» (De conflictu vini et aquae).
вернуться
4. Палемон, Дафніс — традиційні буколічні імена пастухів.
вернуться
10. «Жду на зозулю, пташку мою…» — впродовж усього твору снується голос зозулі, чутний у самому слові «cuculus», «зозуля» (в латинській — чоловічого роду; як і «ver», «весна»: у ті часи латинські іменники середнього роду, вже за нормами ґалло-романської мови, переходили переважно в чоловічий рід). Найвиразніше голос зозулі звучить в останньому рядку твору: «Salve, dulce decus, cuculus per secula, salve» — Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! У перекладі інструментовану на те «ку-ку» (cu-cu-lus) наскрізну гармонію вірша (поєднання лункого u з м’яким l), зрозуміло, втрачаємо. Кінцевий рядок набуває символічного значення: в ньому — надія, що й в усіх подальших віках триватиме пробуджена весною пісенна традиція. Можливо, вперше голос зозулі в європейській поезії чуємо у грецького поета з подібним, як в Алкуїна, іменем — Алкей (VII—VI ст. до P. X.); греки, до речі, в голосі зозулі чули не «у», а «о»: зозуля по-грецьки «kokkyx». Голос зозулі — тема й для музичних творів; чи не найвиразніше те «кукання» — у клавесинному творі Клода Дакена (1694—1772).
вернуться
13. «…Зима льодовита…» — льодовита (glaciaiis) — один серед майже тридцяти епітетів, якими античні поети наділяли зиму; серед них — «iners», «млява», етимологічно «не творча», на відміну від весни, яка пробуджує землю, дає їй снагу для творчості.
вернуться
33. «…добре поїсти собі…» — при тих словах згадуємо мурашку, яка, починаючи з ранньої весни, гарує, щоб узимку відпочити, порозкошувати собі. Згадуємо й Верґілієві «Георгіки»: «Щойно зима — селяни здебільш утішаються жнивом…». А ще, з тих же «Георгік», — дивний епітет, яким поет наділяє працю: «labor improbus» — «жадібна, кривдна, насильницька, вперта…». Одне слово, весна жене людей до праці, і в тій праці, піддавшись жазі збагачення, людина часто переступає дозволені межі — кривдить і себе, й природу. І все ж весна — то весна; її вісники — зозуля, ластівка («Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівка гніздечко звила в стрісі…», — у нашій пісні). Їй, тій порі року, й співає хвалу автор цього милого, зворушливого відлуння вічно живої, античної, весни.