Выбрать главу

Алкуїн[276]

Суперечка Весни з Зимою

[R 687]

Із верхогір’їв якось, однієї весняної днини, Разом зійшлись вівчарі; під тінню дерев посідали І почали на пастуший свій лад Камен[277] уславляти. Був там і Дафніс-юнак, і був Палемон[278] сивочолий. Всі готувалися пісню-хвалу проспівати зозулі. Тут і Весна надійшла, вінком підібравши волосся, Тут — і холодна Зима, кошлата, простоволоса. І почали вони спір — про лунку зозулину пісню. Першою голос Весна подала переливом тривірша.

В е с н а

[10]   Жду на зозулю, пташку мою[279], з пташок найдорожчу. Гостя ж вона для усіх — і жадана, і наймиліша. Десь на вершку переливно кує собі, червонодзьоба.

З и м а

Словом суворим на те Зима льодовита[280] озвалась: Хай та зозуля мовчить, хай дрімає у темній печері: Голод вона, такий звичай її, із собою приносить!

В е с н а

Жду на зозулю свою, на парость буйнозелену, Хай вона холод жене, благодатна супутниця Феба. Любить зозулю Феб у погідному світла зростанні.

З и м а

Хай та зозуля мовчить: вона плодить труди усілякі, [20]   І накликає бої, і спочин, усім любий, турбує, І заколочує все: моря й суходоли страждають.

В е с н а

Що ж ти, Зимо бліда, на зозулю обмови співаєш? Таж у дрімоті важкій вона в темну печеру забилась Після Венериних учт та келихів Вакха дурманних.

З и м а

Є в мене доста майна, за столом є чому порадіти, Є і солодкий спочин, є вогонь живий у господі. Що з цього знає вона, лукавого люду служниця?

В е с н а

Цвіт вона в дзьобі співучім несе, меди постачає, Зводить доми, жене кораблі по впогідненій хвилі, [30]   Дбає про молодник, поля зодягає у прорість.

З и м а

Що видається пишним тобі — вороже для мене. Я полюбляю скарби у скринях набитих лічити, Добре поїсти собі[281] й спочивати тоді, спочивати…

В е с н а

Хто б тобі, Зимо бліда, постійно спати готова, Статки збивав і громадив скарби, якби за тепла ще Не натрудилась для тебе Весна, а потім і Літо?

З и м а

То-то і є! Ось вони, оскільки гарують на мене, — Піддані, слуги мої, раби у моїх володіннях; Що заробили, те й оддають, господині належне.

В е с н а

[40]   Не господиня ти їм — ти злидарка зарозуміла: Не прогодуєш ти, сплюхо, себе, лінивице-Зимо, Поки не кукне й прожитку тобі не вділить зозуля.

П а л е м о н

«Славно!», — на те Палемон, суддя на високім сидінні, — (З ним же — й Дафніс, і пастухів уся чесна громада) Годі вже, Зимо, тобі, злостива розтратнице, годі! Хай таки, мила, кує, пастухів опікунка — зозуля! Хай наші пагорби знов у веселій зелені сяють — Хай мають де і травицю скубти, й подрімувать вівці. А ряснолисте гілля хай втомленим тінь дає любу, [50]   Кізочки хай до дійниць переповнене вим'я приносять, Різноголосі співи пташок — нехай Феба вітають. То прилітай же мерщій, не барись, голосиста зозуле! Ти — солодка любов, усім найжаданіша гостя. Все тут чекає тебе — і земля наша, й небо, і море. Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам!
вернуться

276

«Суперечка весни з зимою» сьогодні переважно вважається твором Алкуїна (бл. 735—804) — однієї з найвпливовіших постатей Каролінзького ренесансу. Різе вмістив її до першого видання своєї «Латинської антології» як анонімний пізньоантичний твір з кодексів IX ст.; переклад здійснено саме за цим виданням.

Цей твір — одне з найвіддаленіших відлунь буколічного жанру, що невід’ємним своїм елементом мав суперечку-змагання між пастухами. «Суперечка» Алкуїна водночас уже є провісницею середньовічних диспутів, зразки яких знаходимо й у піснях ваґантів; такою є, скажімо, «Суперечка води з вином» (De conflictu vini et aquae).

вернуться

277

3. Камени — Музи.

вернуться

278

4. Палемон, Дафніс — традиційні буколічні імена пастухів.

вернуться

279

10. «Жду на зозулю, пташку мою…» — впродовж усього твору снується голос зозулі, чутний у самому слові «cuculus», «зозуля» (в латинській — чоловічого роду; як і «ver», «весна»: у ті часи латинські іменники середнього роду, вже за нормами ґалло-романської мови, переходили переважно в чоловічий рід). Найвиразніше голос зозулі звучить в останньому рядку твору: «Salve, dulce decus, cuculus per secula, salve» — Мила зозуле, вітай (на віки, не на рік лиш) — вітай нам! У перекладі інструментовану на те «ку-ку» (cu-cu-lus) наскрізну гармонію вірша (поєднання лункого u з м’яким l), зрозуміло, втрачаємо. Кінцевий рядок набуває символічного значення: в ньому — надія, що й в усіх подальших віках триватиме пробуджена весною пісенна традиція. Можливо, вперше голос зозулі в європейській поезії чуємо у грецького поета з подібним, як в Алкуїна, іменем — Алкей (VII—VI ст. до P. X.); греки, до речі, в голосі зозулі чули не «у», а «о»: зозуля по-грецьки «kokkyx». Голос зозулі — тема й для музичних творів; чи не найвиразніше те «кукання» — у клавесинному творі Клода Дакена (1694—1772).

вернуться

280

13. «…Зима льодовита…» — льодовита (glaciaiis) — один серед майже тридцяти епітетів, якими античні поети наділяли зиму; серед них — «iners», «млява», етимологічно «не творча», на відміну від весни, яка пробуджує землю, дає їй снагу для творчості.

вернуться

281

33. «…добре поїсти собі…» — при тих словах згадуємо мурашку, яка, починаючи з ранньої весни, гарує, щоб узимку відпочити, порозкошувати собі. Згадуємо й Верґілієві «Георгіки»: «Щойно зима — селяни здебільш утішаються жнивом…». А ще, з тих же «Георгік», — дивний епітет, яким поет наділяє працю: «labor improbus» — «жадібна, кривдна, насильницька, вперта…». Одне слово, весна жене людей до праці, і в тій праці, піддавшись жазі збагачення, людина часто переступає дозволені межі — кривдить і себе, й природу. І все ж весна — то весна; її вісники — зозуля, ластівка («Знов зозулі голос чути в лісі, / Ластівка гніздечко звила в стрісі…», — у нашій пісні). Їй, тій порі року, й співає хвалу автор цього милого, зворушливого відлуння вічно живої, античної, весни.