3. Про те, чому у цій книзі лише малі епіграми
[R 290]
Може, здивується хто, що в цій книзі — малі епіграми,
Ще й дорікне мені тим: хисту бракує, мовляв, —
Я ж нагадаю: укладено й рік з місяців невеликих,
Довгими не назвемо днів узимі й навесні.
Зважмо ще й на таке: є чимало добра й у малому;
Втіхи, шукай не шукай, по той бік міри — нема.
Не до вподоби короткість моя — то теж непогано:
Можна мої сторінки перегортати скоріш.
А була б книга — із декількох, та ще й велемовних,
[10] Гіршою, певно, була б і наганяла б нудьгу.
32. До того, хто спав удень і не спав уночі
[R 318]
Зранку — й до темноти посапуєш-спиш, Лікаоне,
Видно, страшний тобі день, неба сяйливого дар.
Ніч тебе чорна зате бадьорить, тому-то, виходить,
Жити не хочеш удень, як усі люди живуть.
То коли ти вже такий не за звичкою, а від природи —
Між антиподів живи; звідки прийшов, туди йди![314]
[R 277]
Пісня — з любові[316], любов — бере свій початок із пісні;
От і співай[317], щоб любилось тобі; люби, щоб співалось!
[R 7191]
Друзі застільні! Женіть нині геть понурі турботи,
Щоб ясносяйного дня — дух не туманив хмурний.
Що на душі залягло — на ліси хай іде та на гори,
Дружбі, одній лише їй, серце одкрийте своє!
Радості бути не вік! Утікає година. Жартуймо!
Спробуймо хоч один день вихопить долі із рук.
Бога, якщо Він — Дух, а так Його славословлять,
Щонайчистішою гоже тобі почитати душею.[320]
Більше не спи, аніж спи. А спиш — не пересипляйся:
Довге лежання, затям, — усілякої скверни пожива.[321]
Перша чеснота, вважай, — язика за зубами тримати:
З Богом сусідує той, хто мовчати вміє розумно.[322]
Сам же собі не переч, із собою не будь у роздорі:
Хто проти себе ж іде — такий не підійде нікому.[323]
Будеш людей пізнавать, і життя їхнє, й звичаї різні —
З осудом не поспішай: хто живе — без вини не буває.[324]
З багатослівними спір — то трата слів безкорисна:
Всяк має мовлення дар, але мало хто — розуміння[325].
Хвалять тебе — сам собі суддею будь непідкупним:
Більше про себе комусь, ніж собі, довіряти не варто.[326]
вернуться
Епіграми Луксорія складають окрему книгу «Латинської антології» (R 287—375). Про автора нічого не відомо.
вернуться
Неспання вночі — то наче неповага до божественної Ночі (у греків — Нікти), а спання вдень, навпаки, — до Гемери (Денної богині). Тут, однак, уже більше гумору, аніж моралі. Ім'я Лікаон, яким названо адресата епіграми, було іменем грецького царя-вовкулаки: за нечестивість Зевс перетворив його у вовка (гр. lykos — вовк). Антиподи — люди, що живуть на діаметрально протилежних точках земної кулі; відповідно — коли в одних день, то в інших ніч; грецькі мислителі мали уявлення про кулястість землі вже в V ст. до н. е.
вернуться
Про поета нічого не відомо. В «Латинській антології» є два короткі вірші його авторства.
вернуться
1. «Пісня — з любові…» — підтвердженням тих слів, якщо мова про античну поезію, що первісно була пісенною, — пісні Сапфо, які народжувалися з глибокої чуттєвості; воно ж, любовне чуття, в свою чергу живилося красою природи, відчуванням тієї краси: поезія Сапфо рясніє тонким пейзажним живописом, зокрема, ноктюрнами. Українською Сапфо називали нашу піснярку — Марусю Чурай.
вернуться
2. «…от і співай…» — цікаво, що свою останню пісню, із четвертої книги од, Горацій завершує закликом: «Canemus» (Співаймо!), тим самим мовби підкреслюючи, наскільки важливим для людини є спів, що є і виявом, і водночас — поживою любові.
вернуться
Рукописна традиція приписує цю застільну епіграму Октавіанові Авґустові, що малоймовірно, хоч той, як свідчить Светоній, і писав в молодості вірші. Насправді ж автор епіграми, мабуть, якийсь інший, ближче нам не відомий, поет Октавіан. Застільні мотиви (розвіяти вином і музикою журбу, втішатися днем) снуються впродовж усієї античності: найвиразніше — у старогрецького поета Алкея. Яскраве відлуння — й у нових часах, наприклад, у нашій стрілецькій пісні: «Пиймо, браття, грай, музико…».
вернуться
«Дистихи Катона» — книга моральних сентецій, датованих ІІІ—IV ст. Завдяки їх особливій популярності в середньовічній школі, «Дистихи» дійшли до нас в численних рукописах. Ще в середні віки були перекладені на більшість новоєвропейських мов.
Українською мовою, окрім повного перекладу А. Содомори, частину дистихів переклав також М. Борецький (Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів: Світ, 2000. — С. 271—275).
вернуться
I, 1. У Сенеки, в «Листах до Луцілія»: «…незрівнянною є насолода, яку відчуваєш, озираючи світ душею світлою, без будь-якої плямки». Душа (mens, animus), переживання людини, — у грудях, серці (pectus), наче в посуді. Про очищення того «посуду» — найчастіше у Лукреція: «Ну, а без чистого серця, затям, — не звідати щастя». Звідси — метафори: виливати душу, біль, жалі, нудьгу (у Т. Шевченка: «Свою нудьгу переливала / В свою дитину…»).
вернуться
I, 2. Античні виборювали якомога більше часу саме для життя («Сон — брат смерті» — у Гомера), коли душа — бадьора, зряча; естетику світання — передали й новій добі: «Сьогодні я прокинувся так рано, що на годину і треть випередив схід сонця. Безсмертний Боже! Яка ж то весела, яка жвава й вільна, стрімкіша за блискавицю і прудкіша за Евра та частка нашого єства, яку називають божественною, а Марон — вогнем чистого повітря!..» (Г. Сковорода). У Т. Шевченка («Сон»): «Летим. Дивлюся, аж світає, / Край неба палає, / Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає»… Про достатню тривалість сну — латинський гекзаметр: «Horas sex dormire sat est iuvenique senique» (Шість годин — достатній спочин молодому й старому)…
вернуться
I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.
вернуться
І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.
вернуться
І, 5. З першим рядком дистиха згадуємо бувальця Одіссея, який «Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив» (переклад Бориса Тена). Другий двовірш поведе до вислову, який особливо цінувала гуманістична доба, — із Теренція: «Homo sum: humani nihil а me alienum puto» — Я людина і вважаю, що ніщо людське не є мені чужим (у спрощеній версії: «Ното sum, errare mihi est» — Я людина, і мені властиво помилятися)… «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї каменем кине» (Ісус — до книжників та фарисеїв, що вимагали каменувати зловлену на перелюбі жінку. — Ів. 8: 7)… «Хай у мене каменем той хоч зараз кине, / На сумлінні хто б не чув жодної провини» (Архіпіїта Кельнський). Жартівливе відлуння — у пісні Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: «Всякого рот дере ложка суха — / Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»
вернуться
І, 10. «Такого (такої) не переговориш»… Про вправне багатослів'я — Сенека: «Plus sonat, quam valet» (Більше дзвенить, аніж важить)… Пусті слова («пустодзвін») — протилежність до виважених, вагомих, що є знаком розуміння — душевної мудрості. Говірливих багато, розумних — мало. Мовчазна сова — птаха, посвячена богині мудрості Афіні.
вернуться
І, 14. Самокритичність — від присутності у нашому духовному єстві критичного «я» — цензора, до чийого голосу то дослухаємося, то не хочемо його чути («мнительный», лат. opiniosus, — аж надто турбується думкою інших про себе). «Усе наше щастя — у нас самих, і в цьому — благодать: були б ми вкрай нещасливими, якби наша порядність залежала від стороннього судження; ти — саме такий, яким ти є у собі, і яким бачить тебе Бог», — із теологічних роздумів, що перегукуються — зі стоїчними: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих вчинків, наш сторож» (Сенека).