Є в мене сльози, авжеж[356], а причин для горя — немає.
Ген аж до неба тягнусь, та повітря важке на заваді.
Хто народив мене — сам народитись не може без мене.
З виду — нагадую ніч, хоча барвою ніби й не чорна.
Все ж серед білого дня тягну наче смерк за собою.
Світла мені ні зірки не дають, ані Кінтія[357] — блиску.
Я з недосяжних висот лавиною рину розлого.
З неба випала я — пропустили повітряні плеса.
В лоно те саме я увійшла, з якого і вийшла.[358]
Я хвилювала колись (скоро знов буду хвилею грати).
Нині ж під небом холодним мене наче взято у пута.
Я ні підошви не потерплю, ані, гола, — долоні.[359]
Дивна така на землі є оселя — дзвінкошумлива:
Вічно вона гомонить, мовчазна ж в оселі тій гостя.
Вічно обоє й біжать[360]: і оселя, й гостя в оселі.
Порох тендітний води, легковажно я падаю з неба.
Вогкий на сонці, пливкий у жару, сухий на морозі.
Землю засипавши всю, не барюся поповнити ріки.[361]
Довга, стрімлива я мчу, дочка буйнорослого лісу,
І незчисленно-густий супутників натовп — зі мною.
Скільки позаду лишилось доріг — і жодного сліду.[362]
Буква боїться мене, а що таке буква — й не знаю.
Вік звікувала в книжках, та вченості і не лизнула.
Насмакувалася Муз — і ніскілечки не скористала.[363]
Дім свій з собою ношу, всякчас у дорогу готовий.
З краю мандрую у край, та вигнанцем не почуваюсь,
Бо ж саме небо дає мені знак, куди прямувати.
Ледве-ледве бреду, ношу дар свій — спину коштовну.
Вмінням наділена я, обділена ж — долею гірко:
Поки живу — мовчу, а співаю — тільки по смерті.[364]
Зір мій нічого не зрить, чорнотою ночі вповитий.
День мій — ця ж таки ніч, під землею ж сонця немає.
Добре в тій ночі мені: тут ніхто й мене не побачить.
Дбаю весь час про запас, труда не цураюсь важкого —
Все щось несу на плечах, щоб турбот зимою не знати.
І хоч по крихті ношу — до зими наношу цілу купу.[365]
Дев'ять життів я на світі живу, якщо вірити грекам.
Чорна постійно, хоча для журби не маю причини.
Й гніву нема, а зустрінеться хто — неприязно крикну.[366]
Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі.[367]
Пір'я нема на мені, хоча крила є, щоб літати.
От і літаю під ніч, а дневі — не довіряюсь.
Дім — увесь у голках. Невеличкий — дому господар.
Випнувши вістрями гострих списів оснащену спину,
Двигає збройне своє житло його житель беззбройний.
Лютість моя — у зубах, тремтить перед ними худоба,
Рву ними здобич свою, кривавою плоттю живлюся.
Ба, навіть голосу дикість моя одлунює в небі.
вернуться
7. «Є в мене сльози, авжеж…» — видається жартівливою відповіддю на знамениті слова Енея з Верґілія («Енеїда», І, 464): «Є таки сльози речей». «…повітря важке…» — над земним, не надто чистим, обтяженим вологою повітрям, за уявленням античних, — осяйний етер, небо, де селяться безсмертні боги.
вернуться
9. Вчення про кругообіг води в природі було відоме в античності.
вернуться
10. В античних поетів, дарма що то південні краї, натрапляємо й на описи по-справжньому гострої зими (acris hiems), як у Горація (Оди, І, 9): «В снігу глибокім, бачиш, гора он там, / Соракт, біліє? Снігом завалені, / Ліси пригнулись, а текучі / Ріки різким узялися льодом». Сенс останнього рядка загадки, мабуть, такий: замерзла вода («glacies», лід, — жіночого роду) і з-під ноги, ковзька, тікає (або кришиться), і з долоні, «гола», або висковзує, або топиться на ній, одне слово, — «не дається».
вернуться
11. «Вічно обоє й біжать…» — «Ріки — це дороги, які йдуть» — зауважив Блез Паскаль.
вернуться
12. Серед епітетів снігу (білий, блискучий, холодний, льодяний, колючий тощо) також — скіфський. Геродот у своїх «Історіях» (IV, 7) говорить таке: «В області, що пролягає північніше від землі скіфів, кажуть, годі щось побачити та й дістатись туди неможливо через летюче пір'я. Земля й повітря там дійсно переповнені пір'ям, а це заважає очам бачити». Сніг у його різних «тональностях» (то він падає, то сипле, то трясе, то порошить…) не був предметом опису для античних («пір’я» в Геродота — ще не метафора). Тут, однак, уже вчувається сніговий настрій: у першому гекзаметрі загадки — легке, подібне до пір'я, навіть не падіння, а наче ковзання (lapsus) сніжинок у повітрі; перекладач дозволив собі додати тому падінню ще й грайливості: воно «легковажне» — у прямому й переносному значенні слова.
вернуться
13. Гірська сосна, що опиняється в морі, — найкрасномовніший зразок людської «зухвалості» (див. ком. до «Викрадення Просерпіни» Клавдіана). Тут уже помітна зміна погляду: сосна радше пишається своєю долею, аніж нарікає на неї. «…і жодного сліду…» — на відміну від плуга; плуг оре врожайне поле, корабель — «безплідне» море.
вернуться
16. Пор. польський вислів (про «книгогриза»): «mól książkowy».
вернуться
20. Панцир черепахи використовували для інкрустації (тому «спину коштовну»), а також з нього виготовляли резонатор для ліри (тому «співаю… по смерті»).
вернуться
22. Ця загадка є наче вільним переказом трьох рядків (33—35) першої сатири Горація: «Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям / Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, / Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам'ятає».
вернуться
27. Ворона у греків (як, зрештою, і в римлян) була символом тривалого життя, що розтягалося на дев'ять віків чи людських поколінь (так в Овідія, «Метаморфози», VII, 271; у фраґментах Гесіода тощо).
вернуться
28. «Ймення дала мені ніч, а чи наближення ночі…» — латиною лилик — «vespertilio»: від «vesper» — «вечір».