Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

100. Пам’ятник

Ймення людини, яка відійшла, — собі залишаю.
Ось воно, ймення пусте, а життя людське — відлетіло.
Крихта якась од життя залишається, отже, й у смерті.

Зміїні вірші [374]

Випадок

[R 38]

Випадок крутить усім[375]. Наші задуми — забавка долі.
   Долі — не перепреш! Випадок крутить усім.

Нарцис

[R 39]

Бачачи лик свій в воді, поривається марно до нього —
   Й гине, самотній, Нарцис[376], бачачи лик свій в воді.

Суд Паріса

[R 40]

Суд із Парісових уст Єленою Трою прославив;
   Трої — й загибеллю став суд із Парісових уст.[377]

Геро і Леандр

[R 48]

Стежку любов’ю проклав юнак через буряне море;
   Смерті жахливій своїй — стежку любов’ю проклав.[378]

Про Венеру

[R 56]

Жаром своїм палахтить із глибин, диміючи, Етна —
   Так і Венера в жазі жаром своїм палахтить.

Про Ніса і Евріала

[R 77]

Дружби набуток святий — у святій утримуймо шані:
   Частка найбільша життя — дружби набуток святий.[379]

Ще про дружбу

[R 78]

Люблять тебе — то люби: ми рідко знаходимо друга,
   Рідко — й пізнаємо: люблять тебе — то люби.[380]

До Аполлона й читача

[R 79]

Дяка велика тобі за натхненний дар, Аполлоне,
   Милий читальнику наш, — дяка велика тобі.[381]

Епітафія

[R 80]

Смерть не поглине мене: залишаю пам’ять про себе.
   Ти лишень, книжко, живи — смерть не поглине мене.[382]

Анонімна поезія

Молитва до Матері Землі [383]

[R 5]

Свята богине Земле[384], що народжуєш
Усе на світі суще і відроджуєш.
Під захист люд береш ти, всім снагу даєш,
Повітря й води — у твоїй підлеглості.
Всьому даруєш тишу, в сон занурюєш
І знову, ніч прогнавши, світлом повнишся.
Глибинний морок і безмежжя хаосу
В собі ховаєш, і вітри, й дощі хмурні,
А хочеш — випускаєш, і киплять тоді
^[10]   Моря, тікає сонце, рине бурі шал,
І знов, як забажаєш, ясну днину шлеш.
І безодмовно, щоб жили ми, живиш нас.
А помремо — до тебе прахом горнемось,
І так, що з тебе, — в тебе, Земле, знов іде[385].
Це ж ти — Велика Мати всіх Богів єси,
Тобі — найвища шана між божеств усіх.
Бо ж і людей ти, і богів родителька,
Без тебе — ані зросту, ні народження.
Богів Богине, щонайвища Владарко,
^[20]   Тебе прошу і кличу божество твоє.
Моє прохання зволь ласкаво сповнити —
Невдячним, вір, не буду, відплачу тобі.
Почуй мене й всміхнися моїм задумам —
Про що молю, — охоче те сповни мені:
Всі трави, зрослі із твоєї величі
Всьому земному люду для покріплення,
Свою цілющу силу хай являть мені —
Прийди до мене, свіжих сил дарителько,
І що із трав зготую — хай добро несе.
^[30]   Кому напій подам я, хто ковтне його,
З твого веління хай він оздоровиться.
Вділи ж, молю уклінно, найвеличніша,
Тієї ласки — того дару зцілення[386]!

Нічне свято Венери [387]

[R 200]

   Завтра, хто любив, хай любить![388]
                                Завтра — хто ще не любив!
Це ж весна, весна співуча, із весною світ родивсь.
Навесні — до серця серце, птах до птаха — навесні.
Гай он в кучерях: на землю плодотворний рине дощ[389].
Завтра ти, що всіх любов’ю в тіні з’єднуєш густій,
Нам вінчай оселі рясно свіжим миртовим гіллям,
Завтра суд верши, Діоно[390], з трону вишнього свого!
   Завтра, хто любив, хай любить!
                                Завтра — хто ще не любив!
З пурпурових[391] сплесків хвилі, де винурюють з глибин
^[10]   Лазурові хороводи й коні дибляться морські,
З піни, вивів Понт[392] Діону, з плодотворного дощу.

374

«Зміїні вірші» в антології Різе займають позиції 38—80. Іноді їх приписували Луксорію, проте без достатніх підстав. Пор. також «Прихід весни» Пентадія, що теж написаний у формі зміїних віршів.

«Зміїні» — бо наче замкнуті у собі (подібно до змії, що тримає у пащі свого ж хвоста): початок гекзаметра, до цезури, повторюється у наступному пентаметрі, в його кінцівці; повторюється, звичайно, найважливіша думка, як у першому дистиху; «Випадок крутить усім». Метрично зміїні вірші базовані на елегійному дистиху.

375

«Випадок крутить усім…» — жереб можна витягати зі скриньки (урни), можна, потрясаючи, крутити нею, щоб із неї через проріз випав жереб. Так у підземному світі богині долі, Парки, вирішували, кому померти: чий жереб випав (на кожному було написане чиєсь ім’я), той мусив піти зі світу. Кажемо: «випало мені…».

376

Нарцис, закоханий у своє відображення, гине від від любові до себе самого. Міф про Нарциса можна розуміти й так: «Пізнай самого себе» (у Г. Сковороди: «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе»); принаймні, він таїть у собі загадку дзеркального відображення.

377

Юнона, Мінерва і Венера посперечалися, хто з них найпрекрасніша, і звернулися до Паріса, сина троянського царя, щоб той їх розсудив. Кожна з богинь намагалася у свій спосіб підкупити Паріса і той звабився на обіцянку Венери: він оголошує богиню найпрекраснішою і за це вона допомагає Парісові заволодіти прекрасною Єленою — дружиною спартанського царя Менелая. Це і стає причиною Троянської війни, яка прославляє Трою, але водночас призводить до її загибелі.

378

Герó — жриця Венери (Афродіти) в місті Сест на березі Геллеспонта (Дарданелли), в яку закохався юнак Леандр, що жив на протилежному березі протоки. Щоночі Леандр плавав до своєї коханої, орієнтуючись на вогнище маяка, яке запалювала для нього Геро. Одного разу вогнище загасло і Леандр загинув у морі. Верґілій у «Георгіках» (ІІІ, 258—263) наводить міф про Геро і Леандра для підтвердження своєї афористичної думки, що «Amor omnibus idem» («Всі однаково люблять») — тобто одна й ця ж сама жага на безрозсудні вчинки як людей, так і всіх інших істот… Протоку Дарданелли, повторюючи шлях Леандра, переплив у свій час Байрон.

379

Ніс і Евріал — супутники Енея, зразок сердечної дружби і готовності загинути один за одного. Їх смерть у бою з рутулами описує Верґілій в «Енеїді» (IX, 367—445).

380

«Люблять тебе — то люби» — в ориґіналі: «ubi amaris, ama», яке можна розуміти і так: «коли полюбиш — люби».

381

Аполлонові автор дякує як богові поетичного натхнення.

382

«Смерть не поглине мене…» (Nil mihi mors faciet) і ритмічно, й за змістом перегукується зі знаменитим Горацієвим висловом із «Пам’ятника»: «Non omnis moriar» («Ні, не весь я умру»).

383

Вірш (ямбічний триметр) є молитвою до богині землі Теллюс, яка мислилась матір’ю всього живого і навіть матір’ю богів. Верґілій називає її першою з-поміж богів («Енеїда», VII, 136). Пов’язувалась також і з посмертними культами як спільна могила всього, що втратило життя.

384

1. «Свята богине Земле…» — пор. в І. Франка: «Земле моя, всеплодющая мати…» Ця молитовна тема снується і в наші дні (пор. твір Р. Дідули «Моління за рідну землю», Львів, 2006).

385

14. «…що з тебе — в тебе… знов іде…» — пор. біблейське: «Землею єси — і в землю обернешся» (кн. Буття, III, 19).

386

33. «…того дару зцілення…» — бог-цілитель, винахідник медицини — Аполлон; йому й підлегла була могутність трав (herbarum potentia), про що Овідій у «Метаморфозах» (1, 521—522).

387

Один з найвідоміших творів пізньої античності, ймовірно, IV ст. Автор невідомий, можливо, походив з північної Африки. Є також переклад М. Зерова.

Твір є стилізацією гімну на честь Венери з нагоди її квітневого свята. Писаний трохеїчним тетраметром. Повторюваний рефрен підкреслює поділ твору на змістові відтинки різної довжини.

388

1—11. Вступ, загальне славлення весни і Венери, передчуття свята.

389

4. «…на землю плодотворний рине дощ» — в Івана Франка («Жде спрагла земля плодотворної зливи…») — відлуння цих же міфологічних образів: Ефір (Етер), чоловік Землі, спадає на свою жону плодотворним дощем (див. далі, 59—61).

390

7. Діона — одне з імен Венери.

391

9—11. Венера (Афродіта) народилася з морської піни, що утворилась від крові оскопленого Неба-Урана (тому «пурпурових», 9 і «з крові створена», 23).

392

Понт — тут: море.