Завтра, хто любив, хай любить![393]
Завтра — хто ще не любив!
Це ж вона багряним квітом розмальовує весну
Й теплим подихом Фавону[394] набубнявілі бруньки
Розпускатись понукає й мерехтливі перли рос,
Ночі вогкої дихання, вранці сипле доокіл —
Міріадами повсюди сльози-блискітки ряхтять.
Он тремтить, готова впасти, крапелина стрімголов,
Он і пуп’янки свого вже не ховають пурпуру:
[20] Роси ті, що їх із неба сиплять зорі, вогкість та
Зніме з пуп'янків дівочих рано-вранці окриття —
Бо сама богиня каже ружам-дівам заміж йти.
З крові створена Кіпріда[395], із цілунків пристрасних,
Із перлин, із блисків сонця, з пурпурової жаги.
Завтра свій густий рум’янець, що ховавсь під окриттям,
Одному явить лиш мужу, не соромлячись уже.
Завтра, хто любив, хай любить![396]
Завтра — хто ще не любив!
Німфам каже йти Діона вранці в миртовий гайок:
Йде за німфами хлопчина, але хто б то вірив в те,
[30] Що Амур без діла буде… з повним стріл сагайдаком?
«Німфи, йдіть, Амур — без діла: он оружжя він одклав».
«Має йти він безоружний, без одежі має йти,
Щоб ні луком, ні стрілою, ані полум’ям не йняв».
Будьте пильними, одначе: Купідон — краса ж одна,
Навіть голий — сам він зброя і то неабияка!
Завтра, хто любив, хай любить!
Завтра — хто ще не любив!
Соромливих німф Венера сором'язно шле тобі.
«Лиш одне у нас прохання: будь ти одаль, Деліє[397],
Щоб той гай не оросився кров'ю звіра-хижака.
[40] І сама б тебе просила, та чи вмовила б тебе?
І сама б тебе, цнотливу, тут хотіла бачити.
Всі три ночі б ти дивилась, як то по ярах твоїх
Ринуть буйні хороводи серед люду у вінках,
Серед квіту, серед мирту, що хатини замаїв,
І Церера тут із Вакхом, і поетів світлий бог[398],
Ніч — щоб ока не зімкнути, ніч — для танців і пісень.
Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи»
Завтра, хто любив, хай любить![399]
Завтра — хто ще не любив!
Квітом Гібли нам веліла увінчати свій престол —
[50] Суд вершитиме богиня, сядуть Грації[400] довкіл.
Гібло, квіту не жалій нам, скільки є його в весни!
Гібло, шли нам шати барвні, скільки в Енни на лугах,
Щоб зелена з квітів свіжих розіслалась мила тінь!
Будуть і сільські тут німфи[401], будуть тут і німфи гір —
Ті, що в лісі, ті, що в гаї, ті, що селяться в струмках.
Каже сісти їм богиня — мати хлопця з крильцями[402],
Каже — щоб не довіряли, хоч і голому, йому.
Завтра, хто любив, хай любить![403]
Завтра — хто ще не любив!
Завтра — день, коли уперше шлюби освятив Етер[404],
[60] Щоб отець із хмар весняних кругойдучий рік[405] створив
І проливсь дощем у лоно годувальниці-жони,
Щоб, велична, з ним укупі, всякий плід живить могла.
В жили, в ум, усеплодюща, подихом проникливим
Всім сама керує, входить, потаємних повна сил.
Через небо, через землю, через Понт, підлеглий їй,
Тяглим плином свого сім'я щедро напуває все,
Щоб на світі все ступало на народження стежки.
Завтра, хто любив, хай любить![406]
Завтра — хто ще не любив!
Це ж вона пенатів з Трої — в Лацій[407] наш перевела
[70] Й за жону — з Лаврента діву[408] дала синові тоді ж,
Дала й Марсові невдовзі чисту, з храму, дівчину[409];
Із сабінянками — римлян поєднала теж вона.
Звідси — рамни і квірити[410], звідси Ромул свій повів
Славний рід, а далі, внуком, Цезар[411] світові явивсь.
Завтра, хто любив, хай любить![412]
Завтра — хто ще не любив!
Села дихають жагою, вже Венери в селах дух.
Сам Амур же, син Діони, кажуть, у селі родивсь.
Народивсь — і тут же поле приголубило його,
І плекало, й цілувало пелюстками квіточок.
[80] Завтра, хто любив, хай любить![413]
Завтра — хто ще не любив!
Ось де дрік піднявсь, де трави, міццю чваняться бики,
Всяк упевнений: свою він нині матиме жону.
В тінь поринули і вівці, а за ними — й барани;
Не мовчить — співає птаство, так-бо велено йому.
Де озера тихі — й лебідь криком скрикує лунким.
А вторує — Філомела[414] в тополевім затінку.
В пісні тій вгадаєш певно пал любові, а не біль.
Не на варвара, на мужа, скарги сестрині гіркі.
вернуться
12—26. Весняне пробудження рослинного світу; особливу увагу поет зосереджує на розквітанні троянд — Венериних квітів; вживає при тому «шлюбну» метафорику.
вернуться
14. Фавон (або фавоній) — теплий західний вітер, зефір; починав віяти з початком весни.
вернуться
27—47. Приготування до свята: збираються німфи, роззброюється Амур, сходяться інші боги, і лише цнотливу Діану просять на час свята віддати правління Венері.
вернуться
38. Делія — епітет Діани (бо народжена на острові Делос); Діана (у греків — Артеміда) — богиня рослинності, полювання (пор.: «Щоб той гай не оросився кров’ю звіра-хижака», 39), господарка лісу (пор.: «Хай Діона в лісі править, ти ж, Діано, — уступи», 37), діва і захисниця дівоцтва (пор. 41).
вернуться
45. «Поетів світлий бог» — Аполлон.
вернуться
48—57. Опис головних церемоній свята, що наближається: вшанування Венери, її суд. Гібла (49—53) і Енна (53) — сицилійські міста; те, що їх тут згадано, може означати, що місце описуваного святкування — Сицилія, однак ці сицилійські міста могли бути названі і чисто умовно: як символи квітучих земель (подібне значення має Гібла, напр., у Верґілія, Марціала).
вернуться
50. Грації (у греків — Харити) — прекрасні богині, що втілюють добро, радість, красу і вічну юність, у міфології часто пов’язані з творчими силами природи, в римській літературі звичною є їх належність до оточення Венери.
вернуться
54—55. Німфи — божества природи, її життєдайних сил, населяли води, гори, ліси, гаї тощо.
вернуться
57. «Мати хлопця з крильцями» — Венера була матір’ю Амура.
вернуться
58—67. Автор відходить від антропоморфного зображення Венери і, подібно до Лукреція, славить її як всепроникну творчу силу, завдяки якій відбувся перший «шлюб» (59—66) і перші народження (63—67).
вернуться
59. Етер — тут: як небо, Уран; за грецьким міфом творення, мати-Земля, що першою виникла з Хаосу, народила уві сні Небо — Урана, а той, милуючись зі своїх висот сном матері, пролив на неї життєдайний дощ, від якого Земля (годувальниця-жона, 61) породила трави, квіти, звірів тощо.
вернуться
68—74. Венера як офіційне римське божество.
вернуться
69. Пенатів з Трої в Лацій переніс син Венери Еней.
вернуться
70. Діва з Лаврента — Лавінія, донька Латина, яку батько віддав за Енея.
вернуться
71. «Дала й Марсові чисту, з храму, дівчину» — весталку Рею Сільвію, що народила від Марса Ромула і Рема.
вернуться
73. Рамни — одна з триб, на які в давнину ділились римляни; тут: власне давні римляни. Квіритами первинно (і так є тут) називали сабінян (від назви їх столичного міста — Кури). Згодом так урочисто називали себе римляни.
вернуться
74. Цезар виводив свій рід від Енея, отже, й від самої Венери.
вернуться
75—79. Державну, міську іпостась Венери тепер урівноважує Венера сільська.
вернуться
80—88. Весняне пробудження тваринного світу (пор. 12—26), знову показане через «шлюбну» метафорику.
вернуться
86—88. Поет воліє чути в тьохканні солов’я (Філомели) не традиційну жалібну тугу за вбитим Ітісом (див. ком. до Пентадія, «Прихід весни», 7—8), а весняну пісню любові.