Та — співає. Я — німую. Де ж то, де — моя весна?[415]
[90] І коли по тім мовчанні, мов та ластівка, озвусь?
Я мовчав — і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб.
Так Амікли[416]: і мовчали — й домовчались: де вони?..
Завтра, хто любив, хай любить!
Завтра — хто ще не любив!
[R 646]
[Peiper, XXII. II]
Гожа весна вже була, але ще тонким холодочком
Дихав світанок: зі сну тільки-но зводився день.
Свіжий віяв вітрець — випереджував коней Аврори[418],
Радив вільніше дихнуть, поки ще не розпеклось.
От по рівненьких стежках городцем у росах ступав я —
Прагнув із днем заодно сили вдихнути, снаги.
Бачив: льодинки роси із трав похилих звисали,
В тих намистинках роси й зелень городня була.
Перлами сяяли крапельки ті на стеблах широких,
[10] [Барвами, скільки їх є, переливались вони.]
Бачив: раділи-цвіли із зорею днини нової
Ружі, окраса окрас: Пест[419] їх ростив, і плекав.
Грав самоцвіт де-не-де на вбраних інеєм вітках —
Той, що загинути мав з першим же променем дня.
Тут і вагаєшся: чи од тих руж рум'яна Аврора,
А чи рум’янцем своїм ділиться з цвітом вона.
Росяний ранок для них — один, одна у них барва,
Бо ж і Венері одній служать — і ружа, й зоря[420],
Може — й запах один; лиш той розсівається в небі,
[20] Цей же, од ружі, близький, дихає в душу саму.
Владарка Пафосу[421] в пурпур велить обом зодягатись —
Ружі й зорі, бо ж вона — перша богиня для них.
Та наближались час і пора, коли, вже набряклі,
Пуп’янки мають ураз порозпускатись усі:
Той зеленіє іще, ледь-ледь листочком що окритий.
Цей — уже смужку тонку, знак пурпуровий явив.
Інший верхівку уже розкрив — і, розпроменіла,
Вже висуває на світ ружа голівку свою.
Гам — мов ослони якісь одна по одній знімає —
[30] І випірнає уже в сяйві своїх пелюстків.
Мить — і вже вся на виду краса її рожеволиця,
Мить — і сміється уже кожним своїм пелюстком.
Ця ж, яка щойно пишно цвіла, немов палахтіла, —
Зблідла, без пелюстків, — поосипались вони.
Як же хутко той час, подивляв я, усе забирає!
Ружу, ще поки цвіте, скошує старість суха.
Мовлю, а ружі цвіт — паде, осипається долі:
Он же од тих пелюстків аж пурпурова земля.
Скільки-то різного, що постає, що у рості, обнові,
[40] День відкриває один і закриває — один!
Що ж ти, Природо, ружам на вік аж так поскупилась:
Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар.
Скільки триває день, стільки й ружі вільно тривати:
Лиш дозріває, а вже — старість над нею тяжить.
Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, —
Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків.
Короткочасна, а все ж — сама продовжує вік свій:
Хай і осипався цвіт — пнеться до сонця й тоді.
Дівчино, ружі зривай, поки цвіт молодий, поки юна, —
[50] Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа.
вернуться
89—93. Закінчується твір несподіваним і зворушливим ліричним пасажем — зітханням автора, з якого видно, що сам він стоїть осторонь радісного свята, що «його весна» ще не настала (мовби передчуття романтичної доби). Певною мірою, настроєво, цю кінцівку вже готує трагічний, хоч і прихований, мотив, пов'язаний зі співом Філомели.
вернуться
92. Амікли — місто в Лаконії, жителі якого заборонили поширювати тривожні чутки про наближення ворогів (бо перед тим не раз були обмануті), і врешті втратили місто, захоплені зненацька.
вернуться
Автор твору невідомий. Традиція найчастіше приписує його або Верґілієві, або Авсонію. Тому переважно входить як додаток до повних видань обох авторів.
Троянда, оспівана і в класичну добу, — символ розкішної, але короткочасної краси, перелітної і неповторної молодості. Автор твору робить цікаву спробу передати словом народження троянди; бачимо той процес, мов у сповільненому (чи прискореному?) кадрі: від зеленого ще пуп’янка — й до повного цвіту. Передостанній рядок твору дуже близько повторює П’єр Ронсар у кінцівці своїх «Сонетів до Єлени»: «Cueillez dès aujourd’hui les roses de la vie» («Зарання рвіть, за дня, троянди, квіт життя»).
Переклав також М. Зеров.
вернуться
3. Аврора (у греків — Еос) — богиня ранкової зорі; щоранку виїжджала з-за обрію на колісниці і віщувала про наближення свого брата Геліоса (бога сонця), супроводжуючи його далі аж до заходу (пор. 45—46).
вернуться
12. Пест — місто в Кампанії (Південна Італія), відоме ранніми сортами троянд.
вернуться
18. «Венері одній служать — і ружа, й зоря» — Венера вселила в Аврору постійне любовне бажання, тому поет називає її служницею Венери; троянди — квіти, посвячені Венері.
вернуться
21. «Владарка Пафосу» — Венера; Пафос — місто на Кіпрі, відоме культом Афродіти.