Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

Пісня веслярів [422]

[R 388]

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!
Моря довкіл неозорого бог[423], на лиці просвітлівши,
Вигладив синю далінь, присмирив налітні вітровії —
І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!
Хай набирає розгону судно з кожним помахом весел.
Морю всміхається[424], з ним заодно, розпромінене небо,
І вітерцем ходовим розгонисте повнить вітрило.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!
^[10]   Хай, як дельфін, то пірнає судно, то ріже на злеті
Хвилю тугу. Хай зітхає глибінь, її сила потужна,
Стежку шумку за судном — борозну залишаючи сиву[425].

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!
Кавр[426] уже з заходу дме, тож гукнімо розлогіше: гей-я!
Хвилю хай пінить весло, а ми дружно у лад йому: гей-я! —
Берег німим щоб не був[427], а мірно відлунював: гей-я!

Сон пияка

[R 30]

Сонячний Феб уві сні велів, щоб не пив я Ліея[428].
   Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю.

Про руїну Греції [429]

[R 447]

Важко, аж до основ, здригнувшись під шерегом воєн,
   Греція впала-таки, сили розтративши всі.
Слава живе, а долі нема; тільки прах од падіння
   Видно; і в ньому й тепер — святість висока її.
Велич яка ж то була, а слід який же дрібненький!
   Йменням великим своїм — ось чим, нещасна, живеш.

Про початок і кінець любові

[R 451]

Що за біда, не збагну, понукає зірвати з любов'ю,
   Сил мені бракне, але — я на той злочин іду:
Наче вогненним вістрям мене підганяє до того
   Чи то лихий якийсь бог, а чи то доля сама.
Втім, до чого тут бог? Сказати, Деліє, правду?
   Що нас з’єднало колись — те й розлучає: любов.

Про образ уві сні

[R 674]

Пишноволоса, у розквіті літ, осяйливолиця,
   Ти цілувала мене — мов солодила мій сон.
Та якщо бачить тебе, прокинувшись, я вже не зможу, —
   Сну того, владарю снів[430], з віч моїх вік не здувай.

Епітафія Сенеці

[R 667]

Болі, турботи, труди і почесті, рівні заслугам, —
   Іншим тепер, не мені, занапащайте серця!
Бог мене кличе — усе клопітне, земне полишаю,
   Земле, де гостем я був, от і кажу — прощавай!
Тіло, одаче, прийми, плитою укрий урочисто:
   Прах-бо належить тобі, в небо — душа одлетить[431].

ЕПІГРАФІЧНА ПОЕЗІЯ

Написи на стінах

1

[CIL IV. 6842; В 2057]

На Апеллесову б ти захотів поглянуть Венеру —
   На мою цяцю поглянь: сяє красою й вона.[432]

2

[CIL, IV 1649; В 944]

Хочеш закоханих угомонить, то краще повіддя
   На вітерець ти накинь чи на стрімкий потічок.

3

[В 945]

Хто полюбив, хай живе; хто не вміє любити, хай гине;
   Хто збороняє любить — двічі хай гине такий![433]

4

[В 940]

Все б я, що маю, роздарував хорошим дівчатам,
   Жодна, однак, із юрби не до вподоби мені.

5

422

Стилізація ритмічної трудової пісні веслярів (так звана келевсма). Подібних стилізацій мало збереглося в античній поезії, але пор. напр, пісню женців в X ідилії Теокріта. Порівняймо також збережену в Плутарховому «Бенкеті семи мудреців» пісню млинарів, пов’язану з правителем Мітілени, що на о. Лесбос, Піттаком (VII—VI ст. до P. X.) (див. «Від перекладача»).

Текст у деяких місцях пошкоджений, тому перекладено за редакцією з кон’єктурами Беренса (Baehrens, vol. III, p. 167).

Переклав також М. Зеров.

423

2. «…моря…бог…» — Нептун (Посейдон).

424

7. «Морю всміхається…» — від усмішки моря, не раз зауважували античні, до спохмурніння — одна мить: «momento mare evertitur» — «в один момент море збурюється» (Сенека).

425

12. «…борозну залишаючи сиву…» — нетривку, на відміну від борозни, яку залишає плуг (див. прим, до Загадок Симфосія, с. 278).

426

14. Кавр — північно-західний вітер.

427

16. «…берег німим щоб не був…» — у відкритому морі берег уже не озивається, і людина залишається віч-на-віч із двома, чужими їй, стихіями — морем і небом. Найкраще про це — Верґілій: «Cael(um) undiqu(e) et undique pontus» («Звідусіль — тільки небо та море»). Виділена тут частина прислівника (undique — звідусюди) перегукується з іменником «undae» — «хвилі» (undis — хвилями, серед хвиль). Отож під текстом (чи за текстом) постає образ: бачимо неосяжність неба і моря — глибини й висоти (лат. altus — високий, глибокий', altum, глибина, означає також море).

428

Ліей — епітет Вакха, переносно — вино.

429

У деяких рукописах вірш має назву «Про руїну Трої». Про підкорення Греції Римом — Горацій у своїх «Посланнях» (II, І, 156—157): «Греція, скорена воїном диким, — його ж підкорила: / В Лацій селянський мистецтва внесла…»

430

Владар снів — Гіпнос (див. прим. до загадок Симфосія, 40).

431

«…в небо душа одлетить» — тобто, словами Горація, «чимала, краща, частка» (multaque pars) людського єства.

432

1. Напис на стіні в Помпеях. Апеллес — знаменитий в античності грецький маляр (IV ст. до н. е.). Серед інших його творів відомим було зображення «Афродіти, що виходить з моря».

433

3. Цей двовірш — наче стислий підсумок Овідієвих «Любовних елегій» та «Мистецтва кохання»; такі ж мотиви — й у піснях ваґантів, для яких Овідій був одним із найулюбленіших поетів.