Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії в перекладах Андрія Содомори

[В 943]

Геть я душею знеміг, очей мені сон не змикає,
   Дні йдуть чи ночі — дарма: в серці любов палахтить.[434]

6

[CII.IV, 1520; В 354]

Заборонила білявка мені чорнявих любити;
   Зможу, то добре, а ні — любитиму, хоч і не схочу.[435]

7

[CII.IV, 1904; В 957]

Дивно, як досі, стіно, ще стоїш ти, хоч од таких-от
   Написів (сором один!) мала б упасти давно.[436]

8

[В 1491]

Знайте: ми живемо, смерть же ненависна — йде.[437]

Епітафії

9. Вільновідпущеники Турпілій і Турпілія

[CIL VI. 27788; В 1488]

Зводить палати багач; мудрець — мурує гробницю.
   Прихист для тіла — у них; дім наш постійний — у ній.
Гості хвилинні ми там, а тут — поселення стале.
   Там — метушня лиш, а тут — спокій на вічні часи.[438]

10. Ветеран Ціссоній

[C1L 111. 293; 6825; В 243]

Поки жив я, радо пив я. Пийте, поки живете.[439]

11. Скатерій Целер

[CIL VI, 26003; В 1495]

Ми — вже ніщо. Та й були умирущі. Бачиш, мандрівче,
   Як то, з нічого в ніщо, вмить потрапляємо ми.[440]

12. Луцілла, бездоганна жона Ексуперанція

[CILVIII, 11665; В 1497]

Злом і добром є життя, а смерть — ні одне, ані друге.
   Зваж, коли мудрий, що з двох менше натомлює нас.[441]

13. Квестор Вінесій Фірм

[CIL V, 6842; В 1093]

Жив — набував, набуваючи — тратив; смерть перестріла —
   Й від набувань і від трат миттю звільнила мене.[442]

14. Тіберій Клавдій Секунд

[CIL VI, 15258; В 1499]

Лазні, Венера і Вакх — зіпсуття для нашого тіла.
   Все ж вони й творять життя — лазні, Венера і Вакх.[443]

15. Октавій Валеріан

[CILVI 11743; В 1498]

Втік я, звільнивсь. «Бувайте! — кажу і Надії, й Фортуні, —
   З вами вже я поквитавсь. Інших за носа водіть!»[444]

16. Секст Перенна Фірм

[CIL VI, 23942]

Жив я собі, як хотів. А чому помер — і не знаю.

17. Гай Публій Ампліат, що прожив 6 років і 27 днів

[CIL XI. 207; В 507]

Годі вже, батьку ридать, утри вже й ти свої сльози,
Матінко люба моя. В своїй смерті я кари не чую:
Карою — жити було, а смерть — то спокій для мене.[445]

18

[В 2071]

Мав я надію, гай-гай, на довге життя, та по смерті —
   Вже ні надій, ні бажань — лиш порожнеча сама.

19

[CIL IX, 952; В 1340]

Звільнююсь, світе, із сітей твоїх, прощавай, лицеміре!
   Нині я тілом своїм, земле, до тебе горнусь.
Що мені та марнота, коли, опинившись на волі,
   Ген до етерних осель злинути прагне душа.[446]

20. Раб Квінт Аммер

[CII. III 3247; В 1207]

Тіло — в землі, ім’я на плиті, душа — у повітрі.
   То чи не краще було б [і не топтати той ряст]?

КОМЕНТАР

Авсонія, Боеція, Клавдіана, Максиміана, Марціала і «Дистихи Катона» перекладено за виданнями:

Decimi Magnі Ausonii Burdіgalensis Opuscula / Recensuit R. Peiper. — Lipsiae: in aedibus Teubneri, 1886;

Anicii Manlii Torquati Severini Boethii. De consolatione philosophiae / Ed. by Weinberger. — Vindobonnae, 1935 (Corpus scriptorum ecclesiasticorum Latinorum);

Claudian / Ed. with transl. by M. Platnauer. L. — N.Y., 1922 (Loeb Classical Library);

The Elegies of Maximianus / Ed. by Richard Webster. — Princeton, 1900;

434

5. Напис на стіні палацу Калігули в Римі.

435

6. Другий рядок епіграми — з Овідія («Любовні елегії», XI, 35).

436

7. Подібний мотив знаходимо в «Пріапеї» (LXI, ІЗ), де яблуня нарікає на вірші поганого поета, вирізані на її гіллі. Проперцій (II, VI, 27—30) замислюється над тим, хто ж то вперше прикрасив стіни сороміцькими малюнками.

437

8. Сентенція, написана вугіллям на стіні будинку в Помпеях. «Смерть, яка йде» (Mors gradiens) — найпоширеніший у поетів образ смерті. Іноді вона й сама про це нагадує, як у приписуваному Верґілієві творі «Шинкарка»: «Смерть — за вухо щипне, скаже: „Живіть, я гряду“». Крок смерті або гучний, як у Горацієвій оді до Сестія (1, 4), або ж тихий: смерть підкрадається нечутно, обмотавши ноги повстю, як у П'єра Ронсара, який полюбляв образи й поетику Горація.

438

9. Римська епітафія, ймовірно, І ст. Пор. у Горація (Оди. II, 18, 18—19): «Ти ж на пишний дім собі / Громадиш мармур, мав би — для гробниці»; пор. також розважання Трімальхіона в Петронія («Сатирикон», 71, 7): «дуже помиляються люди, коли оздоблюють свої оселі за життя і не дбають про ті, де судилось їм довше мешкати». Останній рядок пошкоджено, переклад за кон’єктурою.

439

10. Напис з Антіохії, ймовірно І ст. Розмір: трохей. Закликами до пиття (мотив, перейнятий від античних) рясніє, зокрема, середньовічна поезія мандрівних студентів — ваґантів. Її відлуння, можливо, у нашій пісні: «Як засядем браття, коло чари…» Латинську епітафію («Пийте, поки живете») мовби продовжують слова із згаданої нашої пісні: «Бо на небі на дають горілки…»

440

11. Римська епітафія. Цікаво порівняти з Лукрецієм: «Речі не можуть / Ні в цілковите ніщо повернутись, ні вийти з нічого» («Про природу речей», І, 857—858). Це «ніщо» у минулому і «ніщо» у майбутньому цікаво зіставляє, йдучи, очевидно, за Лукрецієм, Сенека у «Троянках»: «Цікавить тебе, де після смерті лежатимеш? — Де всі, хто ще не народжений».

441

12. Напис знайдено в Тунісі. Під віршовим текстом дописано, що Луцілла прожила 14 з половиною років, з яких ледве півтора була замужем за Ексуперанцієм; він і поставив їй цю пам’ятну плиту. Стародавні греки, зокрема, автори трагедій, хоч якими були життєлюбами, не раз висловлювали вкрай похмуру думку: «Не родитись на світ — було б / Наймудріше. Коли ж родивсь — / Тут же в край, звідки вийшов ти — / В небуття — повернутись», — співає хор у трагедії Софокла «Едіп у Колоні» (1225—1229).

442

13. Напис з Північної Італії. В ориґіналі — гра слів: набував (quaesi) — алюзія до зазначеної перед віршовим текстом посади покійного, що був квестором (quaestor) — державним скарбником.

443

14. Римська епітафія у вигляді зміїного вірша. Перед нею ще написано: «Має тут все з собою». З напису довідуємося також, що покійний прожив 52 роки, а пам’ятну плиту встановила його «товаришка життя». Про те, що вино, лазні і кохання прискорюють шлях до аїду, читаємо також в анонімній епіграмі з «Палатинської антології» (X, 112). Римська епітафія є ніби відповіддю на поширену думку, висовлену в грецькій епіграмі.

444

15. Напис II ст. Схожа епіграма грецькою мовою збереглась у «Палатинській антології» (IX, 49).

445

17. «Годі вже… ридать…» (Desine iam flere…) цієї епітафії нагадує зачин знаменитої елегії Проперція, яку називають «королевою елегій»: «Годі вже, Павле… — Desine, Paule…» (IV, 11). «В своїй смерті я кари не чую…»; у Сенеки: «Все йде смерті до рук. А смерть — то закон, а не кара…»

446

19. Спадають на думку слова Г. Сковороди: «Світ ловив мене, але не зловив». Так само ловив світ (житейське море) й Одіссея, збиваючи його різними звабами зі шляху повернення до рідної Ітаки.