— На камерах спостереження, — втрутився Марті Келлер, аналітик даних відкритого доступу, із протилежного боку центру управління. — А ще я піднімаю ставки до сімдесяти п’яти.
Решта людей витріщилися на нього, як на божевільного.
— Ніхто ніколи тих речей не бачить, якщо не знає наперед, що вони там є, — відреагував Воррен.
— А він — побачить, — Марті кивком показав на монітор, — він саме такий. Як тільки вони бачать камери, відразу ж питають. Сімдесят п’ять.
— Я у грі, — швидко відповіла Клер.
— І я, — відгукнувся Воррен. — А ще з мене перша випивка.
Марті поплескав по плечу Люсі Еверетт, яка, сидячи у кріслі позаду нього, прослуховувала телефонні дзвінки. Вона зняла навушники.
— Що ти сказав?
— Ти робиш ставки? Сімдесят п’ять баксів.
— Авжеж. Зустріч удома.
— Навіть не думай! То моя ставка! — проревів Воррен.
— Тоді ти маєш поділитися виграшем із Ворреном, — сказав Марті. Люсі повернулася й послала Воррену повітряний поцілунок. Воррен відмахнувся й гепнувся у крісло.
— А ти, Роберте? Робиш ставку? — запитала Клер.
Грім зітхнув.
— Ви, колеги, огидніші, ніж я гадав. Гаразд, вони почують про неї в місті. Завжди знайдеться хтось, хто не вміє тримати язика на прив’язі.
Марті записав ставки борд-маркером на дошці.
— Залишилися Ліз і Ерік. Пошлю їм обом електронні листи. Якщо вони приєднаються, наш банк становитиме… п’ятсот двадцять п’ять доларів. Для тебе, Воррене, це буде цілих двісті сімдесят п’ять.
— Двісті шістдесят два п’ятдесят, любий, — уточнила Клер.
— Помовчи, жінко-монстр, — насупився Воррен.
Роберт Грім одягнув пальто — він зібрався поласувати в місті пирогом з горіхом пекан. Його настрій було зіпсовано до кінця дня, але принаймні він міг скористатись можливістю з’їсти шматок горіхового пирога за рахунок держави. І хоча він не мав жодної формальної влади відповідно до повноважень ради, хоча був зобов’язаний щокварталу доповідати про все контактній особі у Пойнті, Грім усе ж таки був у Блек-Спрінзі виконавчою владою. Одним із його талантів була здатність вигризати різного роду доплати у Бездонної Ями, як він називав своє начальство у Пойнті. Саме звідти виплачувалася заробітна платня сімом працівникам Відьмоконтролю, а також покривалися витрати на понад чотириста камер спостереження та їхні операційні системи, фільтрувальний сервер із доступом до інтернету для цілого міста, пару дуже вдалих прийомів — із чудовим вином — після зборів ради, і нарешті, безкоштовні айфони для всіх, кого стосувалося положення про обов’язкове інформування і хто користався додатком «ВІДЬМАпп» замість номера 800. Завдяки айфонам Роберт Грім став найпопулярнішим чоловіком серед молоді Блек-Спрінга. Його можна було часто побачити у мрійливому стані, а об’єктом його мрій ставала випадкова брюнетка, зазвичай із довгими ногами, що приходила до центру управління, щоб перевірити легендарні пропорції його культового статусу серед стосів декорацій, що смерділи гниллю сімнадцятого століття.
Роберт Грім усе життя прожив одинаком.
— До речі, ми отримали електронного листа від Джона Бланчарда, — сказав Марті, коли Грім вже підійшов до дверей. — Знаєте, він овець розводить, у лісі, в Акерманс Корнер.
— Боже, знову він, — відповів Ворнер і звів очі до неба.
— Він пише, що його вівця Джекі народила мертве ягня з двома головами.
— З двома головами? — недовірливо спитав Грім. — Це ж жахіття! Такого не траплялося відтоді, як Генрієтта Руссо народила дитинча у 1991 році.
— Я аж психанув після того листа. Він там написав про якісь пророцтва та знамення, а ще про дев’яте коло невідомо чого.
— Залиш без відповіді, — порадив Воррен. — На останньому засіданні ради він сказав, що бачив дивне світло в небі, й заявив, що «невігласи та содоміти будуть покарані за їхню гординю та користолюбство». Навіжений хлоп. Йому в ранковому лісі знамення ввижаються.
Марті повернувся до Гріма:
— Я маю на увазі, чи ми повинні його зберігати? Тут є світлина у додатку. — Він клікнув, і на великому екрані з’явилося зображення бридкої м’ясистої мертвої істоти, в якої дійсно можна було легко розгледіти дві ягнячі голови. Джекі не захотіла навіть злизувати оболонку. Її зображення було розмите і перебувало наполовину за межами світлини, але можна було побачити, що вівця їсть сіно, відмовляючись дати народженій нею потворі шанс на життя.
— Ото вже виродок, — промовив Грім і відвернувся. — Гаразд, покажіть його доктору Стентону, нехай його заспиртує й помістить в архів разом з іншими екземплярами. То як, хтось іще хоче сходити на пиріг із пеканом?