«Вони й справді стають дорослими, — подумав він із легким смутком. — А ми старіємо. І для нас ніхто не зробить винятку. Ми всі постаріємо… і станеться це у Блек-Спрінзі».
Від цієї думки йому стало важко на серці. Він пройшовся стежкою уздовж кінної огорожі до кінця двору. Хоча була майже одинадцята вечора, надворі було досить тепло. Погода, як наприкінці літа, у повітрі — жодного натяку на осінь, хоча по радіо на завтра передавали дощ. Перед ним у суцільній пітьмі тягнувся у височінь мовчазний ліс. Стів свистом покликав Флетчера, який ховався десь у темряві.
По той бік паркану в темряві світилася цигарка Піта Вандермеєра. Стів підняв руку, і Піт дружнім жестом приклав два пальці до скроні. Піт був соціологом кожною клітинкою свого організму, він часто засиджувався надворі аж до світанку й курив. Пару років тому він дочасно пішов на пенсію через ревматоїдний артрит, і з того часу його дружина Мері годувала сім’ю. Піт був на п’ятнадцять років старшим за Стіва, але його син Лоуренс був однолітком Тайлера, і з часом обидві сім’ї здружилися.
— Привіт, Стіве! Що, насолоджуєшся останніми теплими вечорами?
— Наскільки це можливо, — посміхнувся він.
— Тож насолоджуйся до кінця. Насувається буревій.
Стів здивовано підняв брови.
— Хіба ти не чув? — Піт видихнув хмарку диму. — У нас свіже м’ясо.
— От лайно! — вилаявся Стів. — І що це за люди?
— Пара з Нью-Йорка, доволі молоді. Він отримав роботу в Ньюбурзі. Нагадують мені вас. — Один із коней у стайні тихо заіржав. — Ото вже халепа! Легше тому, хто тут народився, як от я. Вони з цим упораються, якщо їхній шлюб достатньо міцний. У більшості виходить. Але не мені це тобі говорити.
Стів покірно посміхнувся. Ані він, ані Джоселін так само не походили звідси. Вони переїхали до свого відремонтованого гніздечка у колоніальному стилі вісімнадцять років тому. Джоселін була вагітна Тайлером, а Стів отримав посаду в рамках групової лікарської практики у Медичному коледжі Нью-Йорка. Проблеми з нерухомістю почалися, ще коли вони жили в Атланті — похмурий ріелтор, несподівані проблеми з іпотекою, — але, попри все, то було ідеальне місце для виховання дітей, зусібіч оточене лісами Гудзонської долини, звідки можна було швидко дістатися кампуса.
— Сподіваюся, заради їхнього ж блага, що і в них думка дружини матиме вагу, — сказав Стів. — Я досі щодня від усього серця дякую круглякам.
Піт відкинув голову й засміявся. Джоселін тоді працювала над здобуттям ступеня доктора філософії з геології й закохалася у кругляки, залишені льодовиками, що прорізали усю вулицю Діп-Голлоу-роуд — від їхнього будинку до центру міста. Стів ніколи не насмілювався відкрито їй у тому зізнатися, але гадав, що ці кругляки врятували їхній шлюб. Якби переселення до Блек-Спрінга відбулося лише через нього, він не був би певним, чи змогла б коли-небудь Джоселін йому це пробачити. Можливо, вона б і захотіла, але на заваді стала б її надто глибока образа на нього.
— У підсумку все владнається, — промовив Піт, — це місце ніколи не стане повністю їхнім, але Блек-Спрінг заволодіє ними, то правда. — Він швидко йому підморгнув, ніби вони були хлопчаками, що діляться таємницею. — Хай там як, а час лягати спати. Одного з наступних днів у нас буде чимало роботи.
Вони попрощалися. Стів відійшов і попрямував до межі ділянки у пошуках Флетчера. Зі стайні донеслося іржання — то був Паладій або Нуала — занепокоєне і водночас тепле фиркання. Як не дивно, попри всі обмеження, Стіву подобалося життя у Блек-Спрінзі. В цій темряві його охоплювало потужне почуття приналежності, і це почуття, подібно до величезної кількості інших аспектів людської душі, не можна було раціонально пояснити. Та все ж воно існувало. Наукове мислення Стіва не дозволяло йому вірити у щось нематеріальне, як, наприклад, у притягальну силу окремих місцевостей, а втім, усередині нього жила якась первісна, інтуїтивна істота, і вона знала, що його сусід мав рацію. Це місто дійсно володіло ним. Навіть зараз у вітерці, що повівав із пагорбів цієї літньої ночі, можна було відчути, що сама місцина належала чомусь невідомому, що було давнішим за неї.