Але й після того нічого не сталося.
Ніхто до них не приїхав.
Єдина відповідь прийшла до них за кілька хвилин до одинадцятої тридцять, коли у повітрі розсіявся запах пороху. То був пронизливий, маніакальний крик, що зринув із темряви за ними, — дошкульний, гострий зойк, від якого в Грімовому тілі, здавалося, замерзли всі суглоби. Але він відразу впізнав цей крик — авжеж, що ж іще то могло бути…
Позаду них, на відстані, всередині кордонів Блек-Спрінга, там, де була припаркована службова машина, крізь дорогу метушливо побіг павич. За ним ще один… і ще. Інші павичі виткнули голови з підліску уздовж узбіччя, повернулися до Гріма і його команди й почали хрипко, тужливо верещати, спочатку по одному, а потім усі разом в унісон. Гріму ніколи й на думку не спадало, що павичеві крики здатні сповнити його таким запаморочливим страхом, але сталося саме так, і усе перед його очима почало хитатися, ніби йому засліпило зір. Він якнайглибше вдихнув, набравши в легені холодного повітря, і йому вдалося не знепритомніти. Від повітря в голові стало трохи ясніше, і то вже було бодай якимось полегшенням.
Воррен повернувся до нього, і Грім побачив у тьмяному світлі, що з його обличчя злетіла уся та несамовита рішучість, яку він зміг знайти у собі для протистояння подіям, що насувалися, й тепер на обличчі залишилась лише похмура маска покірності та фаталістичного спокою.
— Ось і павичі. Ти ж знаєш, що це означає?
Грім нічого не відповів. Та насправді відповіді від нього ніхто й не чекав. Вони були щурами у пастці. З кожною годиною, протягом якої до них ніхто не прибував з-за меж міста, танули шанси на те, що хтось взагалі з’явиться. Грім це знав. Але що буде, якщо години перетворяться на дні? Що тоді на них чекатиме? На думку спадали легенди про прадавні морозні зими, про голод та епідемії, про запустіння мертвого міста, а тим часом павичі хрипкими голосами волали свою навіжену симфонію, і невдовзі Грім відчув, що йому нестримно хочеться заверещати разом із ними.
«Може, мені краще пройтися? — подумав він. — Просто піти трохи прогулятися дорогою. Що мені втрачати?»
Цей імпульс був таким спокусливим, і скидалося на те, що від тієї прогулянки вже нікуди не дітися… але Воррен Кастільо простим, сповненим симпатії жестом вхопив його за руку, легко її стиснув і потягнув його назад. Капітан мав останнім залишати корабель, що тоне.
На ранок Грім планував повернутися до міського кордону, як тільки перший промінь світла торкнеться неба над Гудзоном. У п’ятницю зранку на дорозі неодмінно мають бути жителі передмість, що їдуть на роботу. Шосе 293 не було автомагістраллю, але на ньому завжди були машини. Завжди. Вони зможуть зупинити їх, коли ті наблизяться.
«Гаразд, а що потім? Що, гадаєш ти, зможуть зробити офіційні особи у Пойнті?.. Промовлять «авада кедавра», і відьма зникне?»
Грім відкинув цю думку. Але, як з’ясувалося, то була найменша з його турбот. Бо він почув його навіть з вулиці Олд-Майнерз-роуд, почув цей приглушений, неспокійний гомін юрби, що зібралася на майдані й на вулицях навколо Кришталевої церкви. З усіх боків туди стікалися невеликі групки людей, щоб подивитися, що відбувається. Грім збліднув, побачивши, що в багатьох людей, наляканих невідомістю, що підстерігала за стінами їхніх будинків, були кухонні ножі, молотки, бейсбольні битки… а в декого — й вогнепальна зброя. Здебільшого ця зброя була просто частиною екіпіровки, але руки в тих людей явно свербіли, і в разі потреби вони були готові пролити кров. Охайно одягнена жінка, в якій він упізнав доглядальницю з будинку для літніх людей, зірвала зі стіни розп’яття і, похмуро тримаючи його над собою, йшла за натовпом, спотикаючись і хитаючись, ніби сп’яніла.
— Отже, почалося, — сказав Грім. — Усім тепер торба і гаплик.
Воррен похмуро похитав головою:
— Торба і гаплик почалися вже дуже-дуже давно.
Його охопило потужне почуття дежавю. Знову та сама загальноміська травма, знову — повторення масових зборів п’ятнадцятого листопада, коли юних звинувачених у каменуванні відьми публічно катували у присутності усіх жителів міста… Щоправда, сьогодні на вулиці вийшло і значно менше людей, аніж тоді. І атмосфера зараз також була іншою, більш гнітючою. У повітрі ніби витав зловісний сморід, що провіщав наближення якоїсь жахливої події. Жителі міста до ранку не склепили очей, вони промерзли до самих кісток, але були здивовані вже самим фактом того, що взагалі вижили після цієї першої ночі. Тепер же тьмяне денне світло надало їм нового натхнення… у вигляді люті, яка посіла місце страху, ніби між ними відбулася зміна варти. Підбурені провісниками Армагеддону на кшталт Джона Бланчарда, всі люди ніби подуріли. Вони прагнули почути від когось, що їм робити далі.
А ще вони хотіли дізнатись, хто у цьому винен.
Коли Грім проштовхувався крізь натовп на перехресті, крізь юрбу раптом прорвався Марті Келлер і вчепився у нього. Його почервонілі очі були вирячені, а на губі засохла краплина крові, що витекла з ніздрі.
— Роберте, нам треба з цим щось зробити!
— Марті, що це за чортівня?
— Тут скрізь таке твориться! Вони сплюндрували «Маркет енд Делі», ніби зграя диких кабанів. Хтось кинув стілець у вітрину складу-магазину Джима, і його спустошили, кажу вам правду. Люди роблять запаси, вони бояться, що допомоги не буде. Але ж то неправда? Допомога ж буде, правда?
«От вже й почалося, — приголомшено подумав Грім. — Як легко люди божеволіють — лише за одну ніч, яку вони провели наодинці з самими собою та зі своїм найбільшим страхом».
Марті висів на його руці. В нього був такий вигляд, ніби він ось-ось заплаче.
— Ви ж так не думаєте, правда? Я ж бачу це на вашому обличчі. Кажуть, на 293 дорозі з півночі й півдня запалили вогнища, проте ніхто на них не з’явився. Але ж електричні компанії мусять знати, що сталося щось дуже серйозне, починаючи з довбаного учорашнього дня. І чому мовчать члени сімей? Вони мали б підняти ґвалт, вже ж майже Різдво. Чому ніхто не приїжджає? Якого біса?
— Марті, я не знаю, — промимрив Грім. — У тебе все гаразд? Вигляд у тебе препаскудний.
— Я… я не дуже добре почуваюся. Гадаю, в мене температура.
— І куди, в дідька, подівся Метерс?
— А ви все ще про це не знаєте?
— Про що?
— Метерс наклав на себе руки.
За будь-яких інших обставин Грім узяв би альпійський ріжок і пішов би з ним мандрувати горами і долинами, й на всьому шляху він урочисто й гучно гудів би в нього, сповіщаючи радісну новину про смерть Метерса, але наразі в його голові крутилась лише одна думка: «От же трясця його матері! Саме зараз, коли стало справді гаряче, цей слинько усунувся, залишивши нас напризволяще».
Голова ради принаймні зміг би заспокоїти юрбу. А тепер це намагався зробити священик, стоячи на брукованому майданчику перед церквою, але його голосу зовсім не вистачало сили, щоб бути почутим серед сум’яття, яке панувало навколо. Він був вдячний Грімові, коли той піднявся церковними сходами і зайняв його місце.
— Увага! — ревонув Грім. — Будь ласка, зберігайте спокій!
— Засунь той спокій собі в дупу, Гріме! — крикнув якийсь чолов’яга з натовпу. Він плакав, і це чомусь глибоко засмутило Гріма. — В неї відкриті очі. Який тепер вже сенс бути спокійним?
Хтось іще докинув пару слів до сказаного, і за мить вже весь натовп перетворився у дике поєднання очей, що палали люттю, й кулаків, які погрозливо здіймалися вгору. І хоча люди не вигукували жодних гасел, до того ж у цьому морі звуків важко було розрізнити окремі голоси, в загальному гомоні виразно вчувалися лють і ворожнеча. Віруючі, невіруючі, позбавлені будь-якої надії — усі вони з’єдналися і підбурювали одне одного одними й тими самими запитаннями: