— Де вона?
— Чого вона хоче?
— Що вона збирається робити?
— Що буде з усіма нами?
— Ми — американці, ми маємо право знати!
— Чому ніхто не приходить на допомогу?
— Чи правда, що цей страхополох Метерс учинив самогубство?
— А наші рідні, що опинилися за межами міста, де всі вони?
Незабаром майдан став надто малим для стількох загублених душ, і люди в натовпі почали соватися, штовхатися, тиснути, так ніби кожен мусив пробратися до свого сусіда, а потім, опинившись поблизу, потрапляв до хвилі, що несла його назад. Хтось у цій тисняві втратив рівновагу і впав, деякі люди почали битися. Грім побачив, як на бруківку впала молода жінка, потім якийсь огрядний чоловік наступив каблуком їй на обличчя і зламав щелепу.
«Це вже божевілля, — подумав Грім. — Справжнє божевілля. А ще вчора у другій половині дня ці люди були звичайними, добродушними американцями двадцять першого століття…»
— Треба принести жертву! — раптом закричав Джон Бланчард із пристрастю душевнохворої людини. — Ми повинні принести їй криваву жертву! Мені байдуже, хто спричинив цей страшний суд! Приведіть його сюди! Каменуймо його!
Почулися схвальні вигуки, вони лунали дедалі голосніше.
— Заспокойтеся, чорт забирай! — кричав Грім, але лише кілька десятків людей навколо нього замовкли і налаштувалися слухати. — Ми робимо усе, що можемо, щоб втримати ситуацію під контролем, але жодного сенсу в тому не буде, якщо ми втратимо самовладання! Оскільки засоби комунікації не працюють, ми збираємось кожні три години оприлюднювати повідомлення на міському майдані…. Агов, слухайте ж сюди!
— Скажи нам краще щось, чого ми ще не знаємо! — заревів хтось. — Хто, наприклад, відкрив їй очі?
— Еге ж, хто це зробив?!
— Вб’ємо його!
— Роздеремо його на шматки!
Грім почав панікувати. Перед розлюченою юрбою він був безсилим. Одна людина не могла вигнати з цих людей бісів гніву, якими вони були одержимі, й Грім відчув, що зараз станеться щось жахливе.
У нижній частині майдану натовп почав, штовхаючись, відступати від вітрини Гризельдиної крамнички «М’ясні вироби і делікатеси». Пані Холст і її син щойно вийшли на вулицю і заклякли на місці, побачивши стільки людей. На Джейдоновому обличчі застиг вираз абсолютного замішання. Грім подумав, що, може, він і справді не тямив нічого із того, що відбувалося навколо. Навіть юрба притихла, опинившись віч-на-віч з їхнім єретиком, їхнім злочинцем, їхнім відщепенцем.
Гризельда мала досвід жертвоприношень. Вона чудово розуміла безсловесну мову таких настроїв, і тому, скориставшись нагодою, прослизнула всередину крамнички і зачинила за собою двері.
— Ось він! — заволав хтось, тикаючи в напрямку Джейдона узятою з дому настільною лампою.
— Це він зробив!
Авжеж, вони всі те знали. Вони всі були в тому переконані. А хто ж іще міг відкрити очі Катаріні, як не цей мерзотник, який побив її камінням, який отримав за те справедливе покарання і якого милостиво відпустили — а він що? А він повернувся до них спиною і помстився усім у Блек-Спрінзі! Від такої несправедливості люди просто знавісніли, вони вже не контролювали себе. Незабаром навколо злочинця зімкнулося півколо з тридцяти чи сорока людей, вони насувалися на нього, їхні руки тремтіли, а кулаки були стиснуті.
У ці останні миті свого життя Джейдон, мабуть, побачив на їхніх обличчях риси нелюдів, він повернувся до дверей м’ясної лавки, а його власне обличчя спотворила посмішка первісного страху. Про що він мусив подумати, коли збагнув, що двері були замкнені? Що промайнуло в його мозку, коли він почав барабанити по склу, в той час як мати споглядала це з кам’яним обличчям, а ще коли побачив у вікні відображення людського кільця, яке дедалі щільніше стискалося навколо нього?
А потім нападники враз відкинули останні залишки нерішучості, й кільце зімкнулося навколо хлопця. За секунду вони, ніби дике плем’я, підняли його над головами і понесли над юрбою, що ревла і гойдалась, як хвиля. Джейдон кричав не своїм голосом. Стоячи на сходах перед церквою, Грім бачив, як він вирячив очі, а тим часом жителі міста почали зривати з нього одяг, смикати за волосся, за кінцівки… Дуже скоро він упав, і люди накинулися на нього, ніби зграя вовків. Вони роздирали його плоть нігтями, різали ножами й били молотками, і Грім, втративши будь-яку надію спинити юрбу і волю до спротиву їй, впав на коліна, а з колін — на бетонні сходинки.
Його охопила глибока ненависть до земляків, йому хотілося втекти від цього видовища, а також — від своєї людської сутності, що зв’язувала його з ними, адже якщо вони звалися людьми, то він не хотів мати нічого спільного з такою людяністю. Грім упав на бруківку і занурився у хмарні глибини власної свідомості, пітніючи і страждаючи — страждаючи лише через себе самого, горло йому душили гарячі, нудотні сльози та гіркий присмак жовчі. Він не знав, скільки часу так пролежав, поки не почув, як від будинків донеслося відлуння звуку пострілу. Отже, у нього таки було щось спільне з усіма цими істотами — від цього звуку здригнулися всі, включаючи самого Гріма.
Грім подивився вгору, витер обличчя.
Ліворуч від місця лінчування стояв Марті Келлер, якого не помітили розлючені жителі. Над головою він обома руками тримав чорний револьвер калібру тридцять вісім спешіел, і руки його ще тремтіли від відбою. Сотні людей втупилися в нього, не вірячи власним затуманеним очам, з їхніх пальців іще крапала кров, їхні щоки спітніли, але їхній запал — вже згас.
Трясця, це дитинча витягло з сейфа службову зброю й застромило її собі за пояс. Грім не знав, хто дав йому на те дозвіл, але ту людину він би просто розцілував.
А потім з’явилася й відьма.
Натовпом прокотилася хвиля — ніби молитва, тільки без почуття любові: «Відьма, ось вона, відьма, Боже, то відьма…» Усі люди навколо нього відсахнулися назад, і тепер можна було побачити те, що залишилося від Джейдона Холста, — невелика, тепла, кривава каша, в якій конвульсивно смикалися м’язи. Але очі всіх були зосереджені не на ньому. Усі повернули обличчя в одному напрямку, звідки назустріч їм рухався їхній найбільш страхітливий нічний кошмар; у той самий бік поглянув і Грім.
Катаріна ван Вайлер повільно спускалася з Аппер-Резервуар-роуд, тримаючи за руки двох дітлахів у середньовічному вбранні. Картина та була сповнена абсурдного спокою. Незворушно, неквапливо крокувала відьма, ніби пастух назустріч своєму стаду. Уперше за весь час, відколи вона жила тут, у неї були відкриті очі, й коли жителі міста побачили це, увесь їхній запал розвіявся, ніби й не було його. Риси мертвотно-блідого обличчя Катаріни залишилися тими самими, добре їм відомими, але тепер безкровна, дірява від стіжків плоть її губ і повік ожила і блищала, ніби справжня шкіра. Усі без винятку людські душі, які скупчилися на майдані, були вражені тим, що її очі не дивилися скоса і не було в них того огидного, хворобливого пожадання, якого всі вони очікували у своїх найпохмуріших думках. Тепер обличчя Катаріни, позбувшись моторошної маски з зашитих очей і рота, стало вражаюче людським. Коли воно перестало викликати жах, стали помітними його м’які лінії й витончені риси. Катаріна дивилася на вулиці, на будинки, на людей двадцять першого століття із притлумленим захватом, породженим трьомастами п’ятдесятьма роками темряви, усміхаючись від здивування і насолоди. Жодного сліду злостивості не було — залишилася просто мати, що вийшла на прогулянку з дітьми. Чи не того вона прагнула весь цей час? Вираз її очей можна було описати лише словами «незрівнянне блаженство».
І ця картина настільки не відповідала тим жахливим образам, які Катаріна вкарбувала в мізки жителям Блек-Спрінга, і тому страху, з яким вони жили оці роки, що всім мимоволі стало дуже ніяково. Невже це могло бути правдою? Виходить, і мерзотою ніякою вона не була, адже на мерзоту її перетворили вони самі.