— Це він! — пролунав пронизливий зойк, і Стів був приголомшений, зрозумівши, що пальцем у нього тикає не хто інший, як Беммі Делароса. — Це він навів на нас зле око!
Божевільне жахіття вмить охопило натовп. І в той час, як жінка, що збурила всіх цих людей, знову і знову нагукувала одне й те саме звинувачення, — але ж то не могла бути Беммі, він стовідсотково помилився, чи ж не так? — решта почали бурмотіти молитви, показувати йому «козу» чи хреститися, відчайдушно намагаючись захиститися від винуватця своїх бід. Не вірячи своїм очам, Стів втупився в них і почав повільно відступати, але наштовхувався на інших, які простягали руки і хапали його за одяг.
Вони це знали.
Вони знали, що саме він відкрив відьмі очі. Він був ніби цапом-відбувайлом у колонії мисливців сімнадцятого століття… а всім відомо, чим закінчувалися подібні історії.
Він різко сіпнувся, вивільнився з чужих рук і кинувся навтьоки. Натовп розступився перед ним, і Стів скористався нажаханістю людей, але заклик до його страти ширився швидше, ніж він встигав прокладати собі шлях крізь цей суцільний психоз. Розгледівши в натовпі Воррена Кастільо, Стів зупинився біля нього, з ірраціональною ясністю зрозумівши: він має вдавати, що не втікає. Він не зміг би це пояснити, але відчував, що мусить вчинити саме так.
— Воррене! — Стів помовчав, а потім взяв чолов’ягу за руку. — Що за чортівня тут відбувається?
Воррен повернувся, і Стів побачив, що той тримав у руках такий великий різницький ніж, якого він ще ніколи у житті не бачив.
— Стіве, — озвався Воррен, — давно вже я тебе не бачив. Як пройшло поховання?
Стів відступив на крок. Він відчував гидкий сморід поту Воррена. До того ж щось сталося з його голосом, щось зламалося в ньому. Стіву не подобався його тон. Анітрохи не подобався. Воррен, здавалося, був дуже п’яним, але Стів не чув запаху алкоголю в його диханні, воно смерділо лише трупним гниттям у пізній стадії.
— Ти бачив Джоселін?
— А хто така Джоселін?
Настала тиша.
— Моя дружина.
— Моя дружина? — і знову цей дивний тон у голосі Воррена. — Моя дружина цього ранку назбирала в лісі ягід ялівця і лучного жовтозілля. Каже, що вони очищують повітря. Не знаю, хто її цьому навчив, але… — Він зупинився, не закінчивши речення, і провів великим пальцем по лезу ножа. — Стіве, чому ти це зробив? Чому тобі знадобилося відкривати їй очі?
Стів спробував відповісти, але, тільки відкривши рота, відчув, що його горло стислося і не пропускає повітря всередину. А ще за секунду щось ніби вибухнуло у верхній частині його спини, і цього разу повітря вийшло з легенів, адже удар буквально виштовхнув його звідти. Стіва збили з ніг, і він вдарився підборіддям об землю. Його зуби клацнули, і раптово на нього навалилася темрява, розцяцькована обгортками від снікерсів; чоботи і взуття без шнурівок несподівано заступили все перед ним. Застогнавши, він перекинувся на спину і втупився просто в обличчя Рея Деррела, яке він бачив догори дриґом, та в чорні отвори рушниці, що й була знаряддям удару.
— Ну, чоловіче, подивись-но на себе, — сказав Деррел. — Сповнений гідності американець заплакав би від такого видовища.
— Рею, — прошепотів Стів, — не треба…
— Довбаний зрадник!
З цими словами Рей відхилився назад і вдарив його чоботом в обличчя. Стів почув звук, схожий на хрускіт кістки, і відчув спалах нестерпного болю у щелепі. Його голова мляво повисла на шиї, череп вдарився об бруківку, а кров віялом бризнула з його рота.
Він, мабуть, на якусь мить втратив свідомість. А, може, й на кілька секунд, адже наступний його спогад був про те, що його кудись тягли, потім піднімали, а з юрби лунали крики підбурення. Він відчував, як пахнуть асфальт, дим, божевілля. Він задихався від крові, викашляв із рота зуб. Світ перевернувся, коли його понесли понад головами, і до нього прийшло неусвідомлене, але потужне відчуття того, що він летить і ніколи вже не повернеться до землі. Юрба несла його через цвинтар до місця позасудової страти, його обличчя палало, ніби від гарячки, а щільно натягнута шкіра повзла по черепу, ніби готувала його скалічені щелепи до останнього крику, який проголосить кінець усьому.
Але потім сталася дуже дивна річ.
Усе на периферії його зору дрижало і пульсувало, і раптом до нього прийшло усвідомлення того, що він може бачити обличчя жителів міста саме тими очима, яких він стільки часу боявся… тими очима, з яких він зняв шви. Можливо, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер знав, що це означає, коли на тобі — тавро відщепенця. Може, це сталося тому, що, як і Катаріна, він тепер став об’єктом їхнього гніву. Або, можливо, саме тому, що, лише опинившись віч-на-віч зі смертю, яка нависла над ним, зміг дозволити собі прийняти те, що завжди здавалося найбільшим страхом його життя у Блек-Спрінзі, але тепер дивним чином скидалося на повернення додому.
Це одкровення прийшло до нього, коли вони наблизилися до церкви, і темрява кошмару навколо нього стала густішою. Він відчув тісний зв’язок із Катаріною, і в ньому було дивне почуття звільнення, почуття спільності. Стів розслабився в руках інквізиторів, відчуваючи, як вони заспокійливо доторкаються до його тіла. Він заплющив очі, але, попри те, міг бачити Катаріниними. Він бачив: виштовхнута з темряви, що стала для неї милістю, вона з примусу спостерігала за тим, що зробили з її співгромадянами триста п’ятдесят років цивілізації та прогресу. Жінок тягли за ноги або за волосся і кидали до церкви. Хор голосів, що здіймався до неба: «Відьма! Відьма!
Відьма!» Просякнуті бензином копи сіна і стоси гумових покришок, складені уздовж церковних стін. Тео Стекхаус, тепер уже справжній кат із Храмового пагорба, без маски, зі смолоскипом над головою. Жінка з дитиною на руках намагалася втекти, але її застрелили в потилицю, а після того її тіло, за яке ще чіплялася жива дитина, втягли до церкви.
А потім і Стіва вкинули до бабинця Кришталевої церкви. Він приземлився на купу людських тіл, і за ним із грюкотом зачинилися церковні двері.
Він відповзав звідти через чужі кінцівки, відчуваючи під собою людську шкіру, і його самого ледве не затоптали чиїсь ноги, але врешті-решт відчув, що під руками з’явилася холодна підлога. Спочатку Стів повз навкарачки, а потім підвівся на ноги. Ступив кілька кроків, ніби п’яний, ледь не впав на спину. Біль відчувався як тьмяний, але запаморочливий тиск в усьому його набряклому обличчі. Було таке відчуття, що його нижня губа обвисла й ось-ось відірветься. Швидше за все, щелепа в нього була таки зламана.
А вже незабаром тихий шепіт вогню за стінами, що поволі наростав, перейшов у ревіння, що заглушило навіть несамовите виття й вереск людей, замкнених у церкві. І теж незабаром тріснуло скло одного з вікон у формі продовгастого кристала з гострим верхом, пляшка із займистою речовиною пролетіла крізь тьмяно освітлену арку й вибухнула серед лавок у центрі нави.
Цілий сніп вогняних іскор освітив осквернену церкву пекельним сліпучим сяйвом. У цьому світлі він побачив, що церква була повна людей, які відчайдушно кидалися на заґратовані двері, тицялися у стіни, намагалися дістатися вітражних вікон, ухилялися від осколків шибок, що розліталися навсібіч, і кипіння вогню, який вривався крізь отвори. Він побачив двох людей у вогні — важко було сказати, чоловіків чи жінок. А коли опинився у центральному проході, щоб бути подалі від стін, де жар наростав найшвидше, багато людей тягли до нього руки, благали його, питали його, чому він це зробив. Він побачив людей, яких колись називав друзями. Піт Вандермеєр стояв на колінах із мертвою дитиною на руках. Коли Піт підвів очі, на якусь мить їхні погляди зустрілися, й та зустріч паралізувала Стіва, а байдужий вираз обличчя його колись найкращого друга змінила маска відчаю… а також докору.
Навіть і тут його вважали винним.
Але чи був він винним? Чи був він батьком цього пекла? Його рішення відкрити Катаріні очі було лише каталітичною реакцією, викликаною скорботою за померлим сином, і хто за це мав відповідати? Так, Джейдон Холст змусив Тайлера слухати Катарінин шепіт. Але хіба можна було покладати відповідальність на одного Джейдона після того, що з ним зробили жителі міста? Чи на Катаріну — після того, що вони зробили З нею?