— Нічого. Це твоя справа. Двісті п’ятдесят крон лежать у твоїй шухляді.
— Ясно, — кивнув Кордінгер. — Сприймаю твої слова як розв’язання мені рук. Помовчімо хвильку, Ґеральте. Вшануймо скору смерть пана Ріенса хвилиною скорботи. Чому ти, най тебе диявол, кривишся? Не маєш пошани до маєстату смерті?
— Маю. Занадто велику, щоб слухати ідіотів, які з неї сміються. Чи ти думав колись про власну смерть, Кодрінгере?
Адвокат важко закашляв, довго дивився на хустку, якою заслоняв рота. Потім підвів очі.
— Аякже, — сказав тихо. — Думав. Причому інтенсивно. Але що тобі до моїх думок, відьмаче? Поїдеш до Анхору?
— Поїду.
— Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобі говорять ці імена?
— Ні.
— Усі троє — непогані на мечах. Кращі за Мішле. Я б рекомендував би надійніше, далекобійну зброю. Наприклад, ті нільфгардські зірочки. Хочеш, я продам тобі кілька? Маю їх багацько.
— Не куплю. Непрактично. Шумлять у польоті.
— Свист діє психологічно. Може паралізувати жертву страхом.
— Можливо. Але може й попередити. Я зумів би від того ухилитися.
— Якби бачив, що в тебе кидають — беззаперечно. Я знаю, ти зумієш ухилитися від стріли чи арбалету… Але ззаду…
— Ззаду також.
— Брешеш.
— Закладемося, — холодно сказав Ґеральт. — Я повернуся обличчям до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Попадеш у мене — ти виграв. Не попадеш — програв. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Отримаєш інформацію про Дитя Старшої Крові. Швидко. У кредит.
— А якщо виграю?
— Також здобудеш ту інформацію і запропонуєш її Йеннефер. Вона заплатить. Не скривдить.
Кодрінгер відчинив шухляду й витягнув другий оріон.
— Розраховуєш на те, що я не прийму закладу, — констатував, не запитав.
— Ні, — усміхнувся відьмак. — Я впевнений, що ти його приймеш.
— Ризиковий ти хлоп. Чи забув? У мене совісті немає.
— Не забув. Усе ж надходить Час Погорди, а ти йдеш із прогресом і духом часу. Але я узяв до серця докори в анахронічній наївності, й цього разу ризикну не без надії на зиск. То що? Закладемося?
— Закладемося, — Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з променів і встав. — Цікавість завжди брала в мене верх над розумом, не говорячи вже про необґрунтоване милосердя. Повертайся.
Відьмак повернувся. Глянув на густо подірявлене обличчя на портреті й на оріон, що там стирчав. А потім закрив очі.
Зірка завила й ударила в стіну за чотири пальці від рами портрету.
— Ясна холера! — крикнув Кодрінгер. — Навіть не здригнувся, сучий ти сину!
Ґеральт повернувся й усміхнувся. Надзвичайно паскудно.
— А чого б мені було здригатися? Я чув, що ти кидаєш так, аби не поцілити.
У заїзді було порожньо. В кутку, на лаві, сиділа молода жінка із кругами під очима. Сором’язливо відвернувшись боком, годувала груддю дитину. Плечистий чолов’яга, може чоловік, дрімав поряд, спершись спиною на стіну. У тіні за піччю сидів ще хтось, кого Аплегатт не бачив у темряві кімнати чітко.
Господар підвів голову, побачив Аплегатта, помітив його вбрання і бляху із гербом Едірну на грудях і моментально спохмурнів. Аплегатт призвичаївся уже до таких привітань. Був він королівським гінцем, мав беззастережне право підводи. Королівські декрети були чіткими: гонець мав право в кожному місті, у кожному селі, у кожному заїзді й у кожному трактирі зажадати свіжого коня — і біда тим, хто б йому відмовив. Зрозуміло, гонець залишав власного коня, а нового брав під розписку — власник міг звернутися до старости й отримати компенсацію. Але із тим бувало по всякому. Тому на гінця завжди дивилися нелюб’язно і з острахом — зажадає чи не зажадає? Забере назавжди нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт уже бачив заплаканих дітей, які чіплялися у засідланого улюбленця і товариша по іграх, коли того виводили зі стайні, й неодноразово дивився на обличчя дорослих, поблідлі від відчуття несправедливості й безсилля.
— Свіжого коня мені не треба, — сказав він жорстко. Здалося йому, що господар зітхнув із полегшенням.
— Поїм, бо на шляху — зголоднів я, — додав гонець. — Є що в горнятку?
— Юшки трохи залишилося, відразу подам, сідайте. Заночуєте? Уже сутеніє.
Аплегатт задумався. Два дні тому зустрівся він із Гансомом, знайомим гінцем, і, відповідно до наказу, обмінявся із ним посланнями. Гансом прийняв листи й послання для короля Демавенда та почвалав через Темерію і Магакам у Венґербург. А Аплегатт, прийнявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямку Оксенфурта й Третогору. Проїхати йому треба було більше трьохсот миль.