— Усне послання маєш?
— Маю, пане.
— Кажи.
— Демавенд до Візіміра, — процитував Аплегатт, прикривши очі. — Перше: ряжені готові на другу ніч після липневого молодика. Допильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: з’їзду мудралів на Танедді власною присутністю не вшаную і тобі те саме раджу. Третє: Левеня мертве.
Дійкстра легенько скривився, стукнув пальцями об стіл.
— Ось тобі листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош вуха й напруж пам’ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки йому, нікому іншому. Нікому, зрозумів?
— Зрозумів, пане.
— Звістка така: Візімір до Демавенда. Перевдягнених необхідно притримати. Хтось зрадив. Пломінь зібрав армію у Дол Анґра й тільки чекає приводу. Повтори.
Аплегатт повторив.
— Добре, — кивнув Дійкстра. — Вирушиш, щойно сонце зійде.
— Я п’ять днів на тракті, вельможний пане, — гонець потер сідниці. — Поспати б хоча до полудня… Дозволите?
— А твій король, Демавенд, спить зараз вночі? Чи я сплю? Саме за таке питання треба брати за шкірки, хлопче. Поїсти тобі дадуть, потім — трохи розігни кості в сіні. А перед сонечком — вирушай. Я наказав дати тобі чистокровного жеребчика, побачиш — несе, наче вихор. І не кривися. На тобі ще капшук з екстра-премією, щоб ти не говорив, що Візімір — скупердяй.
— Дякую, пане.
— Коли будеш у лісах над Понтаром, стережися. Бачили там білок. Та й звичайних розбійників там не бракує.
— О, знаю, пане. О, я ще дещо бачив кілька днів тому…
— Що бачив?
Аплегатт швидко доповів про пригоду в Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні руки на грудях.
— Професор… — сказав у замисленні. — Гаймо Кантор і Короткий Якса. Уконтропупені відьмаком. В Анхорі, на тракті, що веде до Горс Велену, інакше на Танедд, до Ґарштангу… Але Левенятко мертве?
— Що кажете, пане?
— Неважливо, — Дійкстра підвів голову. — Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку — у путь.
Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.
На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.
Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.
— Gar’ean, — просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. — En Dh’oine aen evall a stráede!
Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.
— Que suecc’s?
— Вершник на дорозі.
— Один? — Яевінн підняв лук і колчан. — Кайрбре? Тільки один?
— Один. Наближається.
— То візьмемо його. На одного д’ойне менше.
— Заспокойся! — Торувіель схопила його за рукав. — Навіщо нам те? Ми повинні провести розвідку, а потім приєднатися до командо. Ми повинні вбивати цивільних на дорогах? Чи так виглядає битва за свободу?
— Саме так. Посунься.
— Якщо на дорозі залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проїде, підніме тривогу. Військо почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тоді мати проблеми із переправою!
— По цій дорозі мало хто їздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.
— Той вершник вже далеко, — сказав з дерева Кайрбре. — Замість патякати, треба було стріляти. Зараз ти вже в нього не потрапиш. Тут десь двісті кроків.
— Із мого шестидесятифунтового? — Яевінн погладив лук. — Тридцятидюймовою флейтою? Крім того, тут двохсот кроків немає. Тут є сто п’ятдесят, найбільше. Mire, que spar aen’le.
— Яевінне, облиш…
— Thaess aep, Toruviel.
Ельф розвернув шапку так, аби хвіст білки, до неї прип’ятий, йому не заважав, швидко натягнув лук, сильно, до вуха, докладно прицілився і відпустив тятиву.
Аплегатт стріли не почув. Була то стріла «тиха», спеціально споряджена довгим вузьким сірим пір’ям, із жолобкуватим для збільшення жорсткості й зменшення ваги древком. Трилезовий, гострий, наче бритва, наконечник з розмаху вдарив гінця у середину спини, між лопатками й хребтом. Леза були поставлені під кутом — уп’явшись у тіло, наконечник провернувся і вкрутився, наче шуруп, рвучи тканини, розтинаючи кровоносні судини й ламаючи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зіслизнув на землю, безвладний, наче мішок із вовною.