Пісок дороги був гарячим, нагрітим сонцем так, що аж обпалював. Але гонець уже того не відчув. Помер відразу.
Казати, що я її знав, було б перебільшенням. Вважаю, що, крім відьмака й чародійки, ніхто її насправді не знав. Коли я уперше її побачив, загалом вона не справила на мене великого враження, навіть не зважаючи на несамовиті обставини, які те супроводжували. Я знав і таких, хто твердив, що відразу, від першої зустрічі, відчували подих смерті, що крокував за тією дівчиною. Утім, мені вона здалася зовсім звичайною, а я ж знав, що звичайною вона не була, — тому посилено намагався видивитися, відкрити, відчути в ній незвичність. Але я нічого не видивився і нічого не відчув. Нічого, що могло б стати сигналом, передчуттям чи попередженням про пізніші, трагічні події. Ті, для яких вона була причиною. І ті, які сама спричинила.
Любисток. Півстоліття поезії
Розділ 2
Одразу біля розстані, у місці, де закінчувався ліс, вбито в землю дев’ять стовпів. До верхівки кожного стовпа пласко причеплено колесо від возу. Над колесами клубочилися ворони й круки, дзьобаючи й шарпаючи трупи, прив’язані до спиць і втулки. Висота стовпів і сила птаства дозволяли, щоправда, лише припускати, чим саме були не розпізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були вони трупами. Не могли бути нічим іншим.
Цірі відвернулася і з огидою зморщила носа. Вітер віяв з боку стовпів, млосний дух напіврозкладених трупів висів над розстанню.
— Чарівна декорація, — Йеннефер нахилилася у сідлі й сплюнула на землю, забуваючи, що цілком недавно за подібний плювок вона різко ганила Цірі. — Мальовнича й пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставлять одразу під міськими стінами. Я ж права, добрі люди?
— Це білки, шляхетна пані, — поспішив із поясненням один із мандрівних торговців, яких наздогнали на розстані, стримуючи запряженого в двоколку рябого коника. — Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стовпи в лісі стоять. Іншим білкам для перестороги.
— Чи це значить, — чародійка глянула на нього, — що взятих живцем скойа’таелів привозять сюди…
— Ельфів, пані, рідко вдається живцем узяти, — перебив торговець. — А навіть як когось вояки схоплять, то до міста йго везуть, бо там осілі нелюди живуть. І як оті страти на ринку побачать, так враз із них охота сходить, аби до білок приставати. Але коли в бою яких ельфів уб’ють, то трупи на розстань везуть і на стовпи вішають. Не раз здаля привозили їх, довозять уже засмерділими…
— Подумати тільки, — гарикнула Йеннефер, — що нам заборонено некромантські практики через пошану до величності смерті й тлінних останків, які потребують вшанування, спокою, ритуального і церемоніального погребіння.
— Що ви кажете, пані?
— Нічого. Рушаймо звідси скоріше, Цірі, аби подалі від цього місця. Тьфу, мені здається, що я вже вся просякнула тим смородом.
— Я теж, буеее, — сказала Цірі, риссю об’їжджаючи навколо упряжку торговця. — Поїдемо галопом, добре?
— Добре… Цірі! Галопом, але не карколомним!
Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами зі шпилястими, блискучими дахами. А за містом видно було море, зелено-синє, іскристе в променях уранішнього сонця, поцятковане там і тут білими плямами вітрил. Цірі затримала коня на краю піщаного обриву, підвелася на стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.
— Горс Велен, — сказала Йеннефер, під’їжджаючи й стаючи бік у бік. — Нарешті доїхали. Повертаймося на гостинець.
На гостинці знову пішли легким галопом, залишивши позаду кілька волових запряжок й обвішаних в’язанками дров піших. Коли випередили вони усіх і залишилися самі, чародійка сповільнилася і жестом притримала Цірі.
— Під’їдь ближче, — сказала. — Ще ближче. Візьми віжки й поведи мого коня. Мені потрібні обидві руки.
— Для чого?
— Візьми віжки, я просила.
Йеннефер вийняла з в’юків срібне дзеркальце, протерла його, після чого тихо промовила закляття. Дзеркальце вислизнуло з її долоні, піднялося і зависло над кінським карком, точно навпроти обличчя чародійки.
Цірі зітхнула з подиву, облизала губи.
Чародійка видобула з в’юків гребінь, зняла берет і наступні кілька хвилин енергійно розчісувала волосся. Цірі зберігала мовчанку. Знала, що під час розчісування волосся Йеннефер не можна було заважати чи розпитувати. Мальовничий і начебто недбалий безлад її кручених і буйних локонів з’являвся як наслідок довготривалих старань і вимагав чимало зусиль.