— Ага… Скажи, навіщо ти застосувала той еліксир? Аж так сильно тобі важило…
— Це Горс Велен, — перебила її Йеннефер. — Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. А точніше — чародійкам. Ти сама бачила, як тут сприймають чародійок. А я не мала бажання називатися чи доводити, хто я є. Хотіла, щоб те було очевидним з першого погляду. За тим червоним будинком — повертаємо ліворуч. Ступою, Цірі, стримуй коня, бо стопчеш якусь дитину.
— А навіщо ми сюди приїхали?
— Я уже тобі говорила.
Цірі пирхнула, стиснула уста, сильно штурхнула кобилу п’ятками. Та затанцювала, мало не зіштовхнувшись із запряжкою, що їх минала. Візниця встав на козлах і намірився ударити її фурманським прутом, але, узрівши Йеннефер, швидко всівся і зайнявся прискіпливим аналізом стану власних черевиків.
— Ще один такий вибрик, — процідила Йеннефер, — і ми розгніваємося. Поводишся, наче незріла коза. Соромиш мене.
— Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!
— Тихіше. Люди дивляться.
— На тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодної школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!
— Не будеш сама. У школі багато дівчат твого віку. Будеш мати багато коліжанок.
— Я не хочу коліжанок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що…
Йеннефер різко повернулася до неї.
— Що ти думала?
— Я думала, що ми їдемо до Ґеральта, — Цірі із викликом задерла підборіддя. — Я добре знаю, про що ти думаєш усю дорогу. І чому вночі — зітхаєш…
— Досить, — просичала чародійка, і вигляд її палаючих очей змусив Цірі сховати обличчя у гриві. — Надто вже ти роззухвалилася. Нагадую тобі, що час, коли ти могла мені опиратися, минув безповоротно. Й це сталося з твоєї власної волі. Тепер ти маєш бути слухняною. Зробиш те, що я накажу. Ти зрозуміла?
Цірі кивнула.
— Те, що я накажу, буде для тебе найкращим. Завжди. Й тому ти будеш мене слухати й виконувати мої доручення. Ясно? Зупиняй коня. Ми приїхали.
— Це та школа? — забурчала Цірі, зводячи очі на величний фасад будинку. — Це вже…
— Ані слова більше. Злізай. І поводься, як належить. Це не школа, школа — в Аретузі, не в Горс Велені. Це банк.
— А навіщо нам банк?
— Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того є слуги. Зніми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для їзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирівняй комірець. Вирівняйся. Не знаєш, що робити із руками? Тоді нічого із ними не роби.
Цірі зітхнула.
Слуги, які виточилися з воріт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були ґномами. Цірі дивилася на них із цікавістю. Хоча так само низькі, кремезні й бородаті, нічим вони не нагадували її товариша, Ярпена Зігріна, чи його «хлопців». Слуги були старшими, однаково одягненими, ніякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопців» у жодному разі було неможливо сказати.
Вони увійшли всередину. Магічний еліксир усе ще діяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттєвого й чималого заворушення, біганину, уклони, подальші смиренні вітання і декларації готовності до послуг, кінець чому поклала з’ява неймовірно товстого, достойно одягненого білобородого ґнома.
— Шановна Йеннефер! — загудів ґном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньої шиї значно нижче білої бороди. — Що за несподіванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабінету! А ви — не стійте та не витріщайтеся! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, мигцем до кабінету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаєш, якого року. Швиденько, одна нога тут, інша — там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, зараза, аж дихання спирає!
— Ти також, — посміхнулася чародійка, — непогано тримаєшся, Джанкарді.
— Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, пані вперед. Ти ж знаєш дорогу, Йеннефер.
У кабінеті було темнувато й приємно прохолодно, у повітрі висів запах, який Цірі пам’ятала з вежі писарчука Ярре, — запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубові меблі, гобелени й старі книжки.
— Сідайте, прошу, — банкір відсунув від столу важке крісло для Йеннефер, кинув на Цірі зацікавлений погляд. — Гммм…
— Дай якусь книжку, Мольнаре, — недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. — Вона любить книжки. Сяде собі в кінці столу й не заважатиме. Правда, Цірі?
Цірі вирішила, що підтвердження непотрібне.
— Книжку, гм-гм, — задумався ґном, підходячи до комоду. — Що тут у нас є? О, прибутково-видаткова книжка… Ні, це ні. Мита й портові збори… Теж ні. Кредит і рамбурс? Ні. О, а це звідки взялося? Холера його знає… Але, мабуть, якраз буде. Прошу, дівчинко.