— Цірі! Що із тобою?
Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, крижано-холодного озера.
— Це нічого… — пробурмотіла, роздивляючись й опритомнюючи. — Щось у мене в голові запаморочилося… Це через спеку. Й через ті пахощі з намету…
— Скоріше через ту капусту, — серйозно сказав Фабіо. — Даремно ми стільки з’їли. У мене також у череві бурчить.
— Та зі мною — нічого! — Цірі зухвало задерла голову, й справді почуваючи себе краще. Думки, що пролітали їй через голову наче вихор, розвіялися і загубилися у забутті. — Ходімо, Фабіо. Ходімо далі.
— Хочеш грушку?
— Та певно що хочу.
Під муром група підлітків грала на гроші в дзиґу. Дзиґу, акуратно обмотану шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком відправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цірі вигравала в дзиґу в більшості хлопців у Скелліге, також виграла в усіх адепток у храмі Мелітеле. Вона вже обдумувала концепцію входження у гру й виграшу в босяків не тільки мідяків, але й полатаних портків, коли увагу її раптом привернули гучні крики.
Біля самого кінця ряду наметів і будок, утиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорожа, зроблена із полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Між двома тичками був вхід, який закривав високий, віспуватий чоловік, одягнений у гамбезон[4] й смугасті штани, заправлені в матроські боти. Перед ним товклася групка людей. Після вкидання у руку рябого кількох монет люди по черзі зникали під полотнищем. Рябий ховав гроші до чималої кружки, подзвонював нею і покрикував хрипло.
— До мене, добрі люди! До мене! На власні очі побачите найстрахітливіше створіння, яке створили боги! Жах і тремтіння! Живий василіск, отруйний страх зерріканських пустель, диявол утілений, людожерця ненаситний! Ви, людоньки, в житті таку потвору не бачили! Тільки-но схоплений, з-за моря на кораблі привезений! Гляньте, гляньте на живого, жахливого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде ви вже не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, всього за три п’ятаки! Баби із дітьми — за два п’ятаки!
— Ха, — сказала Цірі, відганяючи ос від грушок. — Василіск? І живий? Мушу його побачити. Досі я бачила лише гравюри. Ходімо, Фабіо.
— Я вже не маю грошей…
— Я маю. Заплачу за тебе. Ходімо, сміливіше.
— Шість треба, — рябий глянув на кинуті йому в руку мідяки. — Три п’ятаки з особи. Дешевше тільки баби із дітьми.
— Він, — Цірі вказала грушкою на Фабіо, — дитина. А я — баба.
— Дешевше тільки баби із дитиною на руках, — забурчав рябий. — Ну ж, докиньте ще два п’ятаки, хитра панянко, або геть звідси й пропустіть інших. Поспішіть, люди! Ще тільки три місця вільні!
За загородою з полотнища товклися міщани, оточуючи щільним кільцем збитий з дощок поміст, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий заскочив на поміст, узяв довгу тичку й скинув нею килим. Повіяло падлом і неприємним гадячим смородом. Глядачі зашуміли й трохи відступили.
— Вірно робите, добрі люди, — заявив рябий. — Не тра’ близько, бо воно небезпечно.
У клітці, помітно для нього тісній, лежав, згорнувшись у клубок, ящур, укритий темною лускою дивного малюнка. Коли рябий стукнув об клітку тичкою, гад зашамотівся, заскреготів лускою об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували із майже чорною лускою навколо пащі. Глядачі голосно охнули. Кудлатий песик зайшовся різким гавкотом — його тримала на руках жінка, з вигляду торговка.
— Дивіться уважно, добрі люди, — крикнув рябий. — І радійте тому, що подібне страхіття у ваших краях не живе! Ото потворний василіск із далекої Зерріканії! Не наближайтеся, не наближайтеся, бо хоча він замкнений у клітці, самим диханням своїм може вас отруїти!
Цірі й Фабіо пропхалися урешті наперед глядачів.
— Василіск, — коментував рябий з підвищення, спираючись на тичку, наче вартовий на алебарду, — це найотруйнійша бестія на світі! Бо василіск королем усіх гадів є! Якби було василісків більше, пропав би світ цілком і повністю! На щастя, дуже рідкісна то повтора, бо народжується він з яйця, півнем знесеним. А ви ж і самі знаєте, людоньки, що не кожен півень яйця несе, а лише той мерзотник, який як квочка іншому півню дупу підставляє.