Скажи пані Риті, що в школі вона не муситиме мені витирати носа.
Маргарита Ло-Антіль із недовірою покачала головою. А Йеннефер вилаялася. Корчмар почервонів і відкрив рота. Чув уже чимало лайок, але такої — ще ніколи.
Вітер віяв від суші у бік моря. Хвилі хмар наїхали на місяць, що висів над лісом. Дорога до Гірундуму потонула в темряві. Галоп став занадто небезпечним. Цірі сповільнилася, пішла риссю. Про те, щоб їхати ступою, навіть не думала. Поспішала.
Здаля чути було бурчання грози, що йшла слідом, горизонт раз у раз відсвічував відблисками блискавок, що виривали з темряви зубчасту пилку верхівок дерев.
Вона стримала коня. Була на розстані — дорога розходилася надвоє, обидва розгалуження виглядали ідентично.
Чому Фабіо нічого не говорив про розстані? А що там, адже я ніколи не гублюся, я ж завжди знаю, куди треба йти чи їхати…
То ж чому тепер не знаю, на яку дорогу звернути?
Гігантський абрис безшумно просунув над її головою. Цірі відчула, як серце її провалюється у шлунок. Кінь заіржав, ударив копитом і помчав галопом, вибравши праву дорогу. Вона через хвильку стримала його.
— То тільки звичайна сова, — видихнула, намагаючись заспокоїти себе й коня. — Звичайний птах… Немає чого боятися…
Вітер став сильнішим, темні хмари повністю закрили місяць. Але попереду, в перспективі шляху, у зяючій посеред лісу щербині, було світло. Вона поїхала швидше, пісок полетів з-під копит.
Скоро мусила затриматися. Попереду був обрив і море, з якого виростав знайомий чорний стовп острова. З місця, де вона перебувала, не було видно вогнів Ґарштангу, Локсії чи Аретузи. Бачила вона тільки самотню, стрільчату вежу, що вінчала Танедд.
Тор Лара.
Загриміло, а миттю пізніше сліпуча стрічка блискавки поєднала похмуре небо із вершиною вежі. Тор Лара глипнула на неї червоними вирлами вікон, здавалося, що всередині башти на мить запалав вогонь.
Тор Лара… Башта Чайки… Чому назва та пробуджує в мені такий жах?
Вітер нагнув дерева, гілки зашуміли. Цірі примружилася, пил і листя ударили її у щоку. Вона повернула коня — той форкав і йшов боком. Уже зорієнтувалася. Острів Танедд вказував на північ, вона мала їхати в західному напрямку. Піщана дорога лягала в темряві виразною білою стрічкою. Цірі перейшла на галоп.
Знову гримнуло, у світлі блискавки Цірі раптом побачила вершників. Темні, невиразні, рухливі фігури по обидва боки дороги. Почула окрик.
— Gar’ean!
Вона не роздумуючи поставила коня дибки, натягнула вузду, розвернулася і перейшла на галоп. За нею крик, свист, стукіт копит.
— Gar’ean! Dh’oine!
Галоп, стукіт копит, тиск повітря. Темрява, у якій мигтять білі стовбури придорожніх беріз. Грім. Блискавка, у її світлі двоє кінних намагаються перекрити їй шлях. Один тягне руку, щоб схопити вузду. До шапки прип’ято хвіст білки.
Цірі вдаряє п’ятами, притискається до кінської шиї, проноситься поряд. За нею крик, свист, гуркіт грому. Блискавка.
— Spar’le, Yaevinn!
У чвал, чвал! Швидше, конику! Грім. Блискавка. Роздоріжжя. Ліворуч! Я ніколи не помиляюся! Знову роздоріжжя. Праворуч! Чвалом, конику! Швидше, швидше!
Дорога йде вгору, під копитами порох, кінь, хоча вона й підганяє його, сповільнюється…
На вершині пагорба вона озирнулася. Наступна блискавка освітила шлях. Зовсім порожній. Вона прислухалася, але чула тільки вітер, що шумів у листі. Гримнуло.
Тут нікого немає. Білки… Це тільки спомин про Кедвен. Троянда з Шерраведду… Це все мені здалося. Тут немає живої душі, ніхто мене не переслідує…
У неї вдарив вітер. Вітер дме із суші, — подумала вона, — я відчуваю його на правій щоці…
Я заблукала.
Блискавка. У світлі її блищить поверхня моря, на тлі її стовп острову Танедд. І Тор Лара. Вежа Чайки. Вежа, що притягує, наче магніт… Але я не хочу до тієї вежі. Я їду до Гірундуму. Бо я мушу побачити Ґеральта.
Знову блиснуло.
Між нею й урвищем стояв чорний кінь. А на ньому сидів рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила раптом забилися, птах зривається у політ…
Цінтра!
Паралізуючий страх. Руки до болю стиснуті на ременях віжок. Блискавка. Чорний рицар піднімає коня дибки. Замість обличчя він має жахливу маску. Крила б’ють…
Кінь пішов у галоп без її допомоги. Темрява, яку рвуть блискавки. Ліс закінчується. Під копитами плюскіт, в’язка багнюка. За нею шум крил хижого птаха. Все ближче… Ближче…
Лютий галоп, очі сльозяться. Блискавки тнуть небо, у їх світлі Цірі бачить вільхи й верби по обидва боки дороги. Але це не дерева. Це — слуги Короля Вільх. Слуги чорного рицаря, який мчить за нею, а крила хижого птаха шумлять на його шоломі. Жахливі потвори по обидва боки дороги тягнуть до неї криві руки, сміються дико, роззявляючи чорні пащеки дупел. Цірі лежить на кінській шиї. Гілки свистять, шмагають, шарпають, чіпляються за вбрання. Страшезні стовбури тріщать, дупла клацають, регочуть насмішкувато…