— Розраховуєш на те, що з’їзд чародіїв щось змінить?
— А й розраховую. Ти сам сказав, що серед магів сперечаються дві групи. Бувало вже колись, що чародії королів угамовували, клали кінець війнам та розбратам. Адже це саме магіки мир із Нільфгардом встановили три роки тому. То, може, й зараз…
Берньє Гофмайер замовкнув, нашорошив вуха. Любисток поклав пальці на струни.
Із темряви на греблі випірнув відьмак. Ішов повільно в бік дому. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був уже біля них, на ґанку.
— Ну і як воно, Ґеральте? — запитав Любисток, аби перервати незручну мовчанку. — Вистежив тварюку?
— Ні. Ця ніч не для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Заморився я, Любистку.
— Сідай, відпочинь.
— Ти мене не зрозумів.
— І справді, — буркнув половинчик, дивлячись у небо й прислухаючись. — Неспокійна ніч, недобре щось у повітрі висить… Тваринки в сараї товчуться… А у вихрі тому крики чути…
— Дике Полювання, — тихо сказав відьмак. — Позачиняйте добре віконниці, пане Гофмайере.
— Дике Полювання? — перелякався Берньє. — Мороки?
— Не бійтеся. Високо пройде. Влітку воно завжди високо йде. Але діти можуть прокинутися. Полювання кошмари приносить. Краще зачинити віконниці.
— Дике Полювання, — сказав Любисток, неспокійно поглядаючи вгору, — віщує війну.
— Дурня. Забобони.
— Ага! Незадовго перед нільфгардським нападом на Цінтру…
— Тихо! — Відьмак урвав його жестом, раптом устав рівно, вдивляючись у темряву.
— Що там…
— Вершники.
— Суча мати, — просичав Гофмайер, скакуючи з лавки. — Вночі це лише скойа’таелі можуть бути…
— Один кінь, — обірвав його відьмак, піднявши з лавки меч. — Один справжній кінь. Інші — то привиди з Полювання… Зараза, неможливо… Влітку?
Любисток також зірвався на ноги, але втікати було йому соромно, бо ані Ґеральт, ані Берньє до втечі не готувалися. Відьмак вийняв меч і побіг у напрямку греблі, а половинчик не роздумуючи погнав слідом, озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив кінь — ішов галопом. А за конем неслося щось неокреслене, щось, що було неоформленим, зітканим із мороку й сяйва клубком, виром, марою. Щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.
Відьмак крикнув, підіймаючи меч.
Вершник його зауважив, приспішив галоп, озирнувся. Відьмак крикнув знову. Гримнув грім.
Блиснуло, але цього разу це не була блискавка. Любисток зіщулився біля лавки, й був би заліз під неї, але та виявилася занизькою. Берньє опустив вила. Петунія Гофмайер, яка вибігла з дому, скрикнула.
Сліпучий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, у блискавичному темпі набираючи контурів і форм. Любисток розпізнав її відразу ж. Знав ті чорні дикі локони й обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи раніше не бачив, було обличчя. Обличчя Люті й Шаленства, обличчя богині Помсти, Вбивства й Смерті.
Йеннефер підняла руку й прокричала закляття, з руки її стрелили із сичанням спіралі, розбризкуючи іскри, розітнули нічне небо, тисячами відблисків відбившись від поверхні ставків. Спіралі наче списи увіткнулися у клубок, що наздоганяв одинокого вершника. Клубок той забурлив, Любистку здалося, що чує він примарні крики, що бачить кошмарні образи коней-мар. Бачив то мить, бо клубок раптом стиснувся, стягнувся у кулю і полетів уверх, у небо, у гоні своєму витягуючись, із хвостом, подібним до комети. Встановилась темрява, що її розганяв лише розгойданий вогник ліхтаря, який тримала Петунія Гофмайер.
Вершник зупинив коня на подвір’ї перед домом, злетів із сідла, похитнувся. Любисток моментально зрозумів, хто то. Ніколи раніше не бачив цієї худорлявої сіроволосої дівчини. Але відразу її упізнав.
— Ґеральте… — тихо промовила дівчина. — Пані Йеннефер… Я вибачаюся… Я мусила. Адже ти знаєш…
— Цірі, — сказав відьмак.
Йеннефер зробила крок до дівчини, втім зупинилася. Мовчала.
До кого вона підійде, — думав Любисток. — Жоден із них — ані відьмак, ані чародійка — не зробить ані кроку, ані жесту. До кого вона спершу підійде? До нього? Чи до неї?
Цірі не підійшла ні до одного з них. Не вміла вибирати. Тож — зомліла.
Дім був порожнім, половинчик й уся його родина вирушили працювати на світанку. Цірі вдавала, що спить, але чула, як Ґеральт і Йеннефер виходять. Вислизнула з ліжка, швидко вдягнулася, тихцем вийшла із хати, пішла за ними до саду.