— Я і справді не знаю, про що йдеться, Дійкстро. Чи не міг би ти висловлювати думки точніше? Спробуй. За умови, що це не буде службово. Вибач, але я не маю наміру працювати на твою премію.
— Вважаєш, що пробую тебе зачепити? — скривився шпигун. — Витягнути інформацію підступно? Ти мене ображаєш, Ґеральте. Мені просто цікаво, чи в цій залі ти бачиш ті самі закономірності, що кидаються в очі мені.
— А що ж такого тобі кидається?
— Не дивує тебе повна відсутність коронованих осіб, яку запросто можна помітити на цьому з’їзді?
— Не дивує анітрохи. — Ґеральтові нарешті вдалося надіти мариновану оливку на шпичак. — Королі, напевне, воліють традиційніші учти, за столом, під який вранці можна зсунутися. Тим більше…
— Тим більше — що? — Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які без церемоній витяг з миски пальцями.
— Тим більше, — відьмак глянув на натовп, що бродив по залі, — що королям не хотілося напружуватися. Прислали замість себе армію шпигунів. Як з братерства, так і з-поза нього. Напевне для того, аби вишпигували, що тут висить у повітрі.
Дійкстра виплюнув на стіл кісточки оливок, зняв зі срібної підставки довгу виделку й став гребтися нею у глибокій кришталевій салатниці.
— А Вільгефорц, — сказав, не припиняючи гребтися, — подбав про те, щоб ані одного шпигуна тут не забракло. Він має усіх королівських шпигунів в одному горнятку. Навіщо Вільгефорцу всі королівські шпигуни в одному горнятку, відьмаче?
— Поняття не маю. І мало це мене обходить. Я ж казав: я тут приватно. Так би мовити, поза горнятком.
Шпигун короля Візіміра виловив із салатниці малу восьминіжку й придивився до неї із огидою.
— Вони це їдять, — покачав головою із удаваним співчуттям, після чого повернувся до Ґеральта.
— Послухай мене уважно, відьмаче, — сказав тихо. — Твоє переконання щодо приватності та твоя впевненість, що тебе нічого не стосується і нічого стосуватися не може… Це збуджує мене й схиляє до азарту. Ти маєш трохи азарту?
— Ясніше, прошу.
— Пропоную тобі закластися. — Дійкстра підняв виделку із наколотим на неї головоногим. — Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефорц покличе тебе на довгу розмову. Стверджую, що під час тієї розмови він доведе тобі, що ти не є приватною особою, і що ти — в його горнятку. Якщо я помиляюся, то з’їм це гівно на твоїх очах, з мацаками й усім іншим. Підтримуєш закла́д?
— Що я муситиму з’їсти, якщо програю?
— Нічого, — Дійкстра швидко роззирнувся. — Якщо ти програєш, розповіси мені про зміст твоєї розмови із Вільгефорцом.
Відьмак мовчав мить-другу, спокійно дивлячись на шпигуна.
— Прощавайте, графе, — сказав нарешті. — Дякую за розмову. Була вона повчальною.
Дійкстра трохи обурився.
— Аж так…
— Аж так, — обірвав його Ґеральт. — Прощавайте.
Шпигун стенув плечима, кинув восьминога в салатницю разом із виделкою, розвернувся і відійшов. Ґеральт на нього не дивився. Повільно присунувся до іншого столу, вело його бажання дістатися до величезних біло-рожевих креветок, що громадилися на срібній таці серед листків салату й четвертин лимону. Мав на них апетит, але, все ще відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів з’їсти їх елегантно, із дотриманням умовностей. Наближався доволі повільно, неквапливо й з гідністю скубаючи закуски з інших полумисків.
Біля сусіднього столу стояла Сабріна Ґлевіссіг, занурена в розмову із невідомою йому вогнисто-рудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої креп-жоржети. Блузочка, як і в Сабріни, також була абсолютно прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених накладок і гаптувань. Накладки, як помітив Ґеральт, мали цікаву властивість: закривали й відкривали поперемінно.
Чародійки розмовляли, запихуючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили вони тихо й на Старшій Мові. Хоча не дивилися у його бік, беззаперечно розмовляли про нього. Він трохи напружив свій чутливий відьмачий слух, удаючи, що цікавлять його виключно креветки.
— …з Йеннефер? — перепитала рудоволоса, бавлячись намистом з перлин, обмотаним навколо шиї так, що було схоже на нашийник. — Ти серйозно, Сабріно?
— Абсолютно, — відповіла Сабріна Ґлевіссіг. — Не повіриш, це триває вже кілька років. І те, що він витримує із тією жахливою гадиною, дуже дивно.
— А чому тут дивуватися? Вона наклала на нього закляття, тримає його під шармом. Чи мало разів я сама так робила?