— Тридцять, — поправила Філіппа, вкладаючи до рота останню креветку, ту, яку Ґеральт так і не встиг з’їсти. — Знаю, знаю, цей вид безумовно воскрес би, якби я наказала модистці обшити сукню віхтями клоччя. Думала над тим. Але клоччя не пасувало за кольором.
— Ходімо до столу по тому боці, — запропонував легко відьмак. — Бачив там чималу миску із чорною ікрою. А оскільки лопатоносі осетри також уже майже повністю загинули, то треба поспішити.
— Ікра в твоєму товаристві? Я про це мріяла. — Філіппа затріпотіла віями, сунула йому руку під лікоть, звабливо запахла цинамоном та нардом. — Ходімо, не станемо зволікати. Приєднаєшся до компанії, Доррегарає? Ні? Ну, то бувай, розважайся.
Чародій пирхнув і відвернувся. Сабріна Ґлевіссіг і її руда колега провели їх поглядами ядучішими, ніж у майже вимерлих скельних кобр.
— Доррегарай, — пробурмотіла Філіппа, сміливо притискаючись до боку Ґеральта, — шпигує для короля Етайна з Цідарісу. Будь обережним. Ті його рептилії і шкіри — це вступ, який випереджає розпитування. А Сабріна Ґлевіссіг надто пильно нашорошувала вуха…
— …бо вона шпигує для Генсельта з Кедвену, — закінчив він. — Знаю, ти згадувала. А та руда, її приятелька…
— Не руда, а фарбована. Чи ти очей не маєш? То Марті Содерґрен.
— І для кого шпигує вона?
— Марті? — Філіппа засміялася, блиснула зубами з-під яскраво-кармінових губ. — Для нікого. Марті не цікавить політика.
— Дивовижно. Я вважав, що тут усі шпигують.
— Багато хто, — чародійка примружилася. — Але не всі. Не Марті Содерґрен. Марті цілителька. І німфоманка. Ах, хай мене грім, глянь тільки! Вони вижерли всю ікру! До останнього зернятка! Вилизали миску! І що нам тепер робити?
— Тепер, — Ґеральт невинно всміхнувся, — ти заявиш мені, що щось висить у повітрі. Скажеш, що я мушу відкинути нейтральність і зробити вибір. Запропонуєш мені закластися. Про те, що в тому закла́ді може стати моєю винагородою, я навіть мріяти не смію. Але знаю, що я муситиму зробити, коли програю.
Філіппа Ейльгарт довго мовчала, не зводячи з нього очей.
— Я могла б здогадатися, — сказала тихо. — Дійкстра не стримався. Зробив тобі пропозицію. А я його попереджала, що ти зневажаєш шпигунів.
— Я не зневажаю шпигунів. Я зневажаю шпигування. І зневажаю погорду. Не пропонуй мені жодних закла́дів, Філіппо. Авжеж, я теж відчуваю, що тут щось висить у повітрі. Та й нехай собі висить. Мене воно не стосується і не обходить.
— Ти вже колись сказав мені це. В Оксенфурті.
— Тішуся, що ти запам’ятала. Обставини, як сподіваюся, ти також пам’ятаєш?
— Пречудово. Я тобі не видала тоді, кому служить отой Ріенс, чи як там його. Я дозволила йому втекти. Ех, був же ти тоді злий на мене…
— Це ще слабо сказано.
— Прийшов час, аби я реабілітувалася. Завтра я віддам тобі того Ріенса. Не переривай, не кривися. Це ніякий не закла́д у стилі Дійкстри. Це обітниця, а обітниць я дотримуюся. Ні, жодних питань, прошу. Зачекай до ранку. А тепер давай зосередимося на ікрі й банальних плітках.
— Ікри немає.
— Хвилинку.
Вона швидко озирнулася, ворухнула долонею і пробурмотіла закляття. Срібна посудина в формі вигнутої для стрибка риби вмить виповнилася ікрою лопатоносого осетра, якому загрожує вимирання. Відьмак посміхнувся.
— Можна наїстися ілюзією?
— Ні. Але, для снобів, смак можна відтворити. Скуштуй.
— Гмм… І справді… Здається мені, що вона смачніша за справжню.
— І не повнить, — гордовито сказала чародійка, крапаючи соком лимона на чергову повну ложечку ікри. — Я можу попросити тебе про келих білого вина?
— Слухаюся. Філіппо?
— Слухаю тебе.
— Кажуть, умовності зібрання забороняють накладати тут закляття. Тож чи не безпечніше було б замість ілюзії ікри вичарувати ілюзію самого смаку? Самого враження? Адже ти зуміла б…
— Звичайно, зуміла б… — Філіппа Ейльгарт глянула на нього крізь кришталь келиха. — Конструкція такого закляття простіша за конструкцію цепа. Але маючи тільки враження смаку, ми б утратили приємність, яку дає дія. Процес, ритуальні рухи, що його супроводжують, жести… Розмова, що це супроводжує, контакт очей… Можу втішити тебе дотепним порівнянням, хочеш?
— Слухаю, тішачись наперед.
— Враження оргазму я також могла б вичарувати.
Раніше, ніж відьмак зумів повернути здатність говорити, до них підійшла невисока худорлява чародійка із довгим прямим волоссям кольору соломи. Він відразу її впізнав — була це та, у туфельках з рогатої агами й у блузці з зеленого тюлю, що не приховувала навіть такої найменшої деталі, як маленька родимка над лівою груддю.