— Дякую, — відьмак поклонився Лідії ван Вредеворт, а голос його навіть не затремтів. — Це справжній шедевр.
Голос його не затремтів, хоча Лара Доррен еп Шіадаль дивилася на нього з портрету очима Цірі.
— Що було потім?
— Лідія залишилася у галереї. А ми удвох вийшли на терасу. А він з мене посміявся.
— Туди, Ґеральте, прошу. Ступай тільки по темних плиткам, прошу.
Унизу шуміло море, острів Танедд стояв посеред білої піни прибою. Хвилі розбивалися об стіни Локсії, що були точно під ними. Локсія іскрилася від вогнів, як й Аретуза. А ось кам’яний блок Ґарштангу, що вставав над ними, був чорний і вимерлий.
— Завтра, — чародій прослідкував за поглядом відьмака, — члени Капітулу й Ради одягнуться у традиційні шати, у знайомі тобі зі стародавніх гравюр чорні широкі плащі й шпичасті капелюхи. Озброїмося ми також довгими патиками й посохами, тим чином уподібнившись до колдунів і відьм, якими лякають дітей. То така традиція. У товаристві кількох інших делегатів ми зійдемо туди, нагору, до Ґарштангу. Там, у спеціально приготовленому залі, ми станемо радитися. Решта зачекає в Аретузі нашого повернення і на наше рішення.
— Засідання у Ґарштангу, у вузькому колі — це також традиція?
— Ще й яка. Довга й продиктована практичними міркуваннями. Бувало так, що обряди чародіїв були бурхливі й доходило до досить активного обміну поглядами. Під час одного з таких обмінів куляста блискавка пошкодила зачіску й сукню Ніни Фьораванті. Ніна, присвятивши тому рік роботи, обнесла мури Ґарштангу неймовірно сильною аурою й антимагічною блокадою. З того часу в Ґарштангу не діє жодне закляття, а дискусії проходять спокійніше. Особливо коли не забувають забирати в диспутантів ножі.
— Розумію. А та самотня вежа, вище Ґарштангу, на самій верхівці, що воно таке? Якась важлива будівля?
— Це — Тор Лара, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Імовірно, що так.
— Імовірно?
Чародій сперся на балюстраду.
— Згідно з ельфійськими переказами, Тор Лара поєднана — начебто телепортом — із таємничою й до сьогодні не знайденою Тор Зіреель, Вежою Ластівки.
— Начебто? Вам не вдалося виявити того телепорту? Не вірю.
— І слушно робиш. Ми виявили портал, але його довелося заблокувати. Були протести, усі рвалися експериментувати, кожен хотів прославитися як дослідник Тор Зіреель, міфічної оселі ельфійських магів і мудреців. Утім, портал був незворотньо викривлений і перекидає хаотично. Були жертви, тож його заблокували. Ходімо, Ґеральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки по темним плитах.
— Чому тільки по темних?
— Ці будівлі — руїни. Вологість, абразія, сильні вітри, сіль у повітрі — все те фатально впливає на мури. Ремонт коштував би надто дорого, тож ми користуємося ілюзією. Престиж, розумієш.
— Не зовсім.
Чародій ворухнув долонею, і тераса зникла. Вони стояли над прірвою, над безоднею, яка їжачилася внизу зубами скель, що стирчали з піни. Вони ж стояли на вузькому пасі темних плит, розіп’ятому, наче трапеція, між ґанком Аретузи й колоною, що пітримувала терасу.
Ґеральт із зусиллям утримав рівновагу. Якби був він людиною, а не відьмаком, утримати б її не зумів. Але навіть він був заскоченим. Його різкий рух не минув уваги чародія, та й на обличчі мали відбитися зміни. Вітер шарпав його на тонкій кладці, прірва кликала зловісним шумом хвиль.
— Ти боїшся смерті, — констатував з усмішкою Вільгефорц. — Ти її боїшся.
Лялечка з ганчірок дивилася на них очима з ґудзиків.
— Він обманув тебе, — буркнула Йеннефер, притуляючись до відьмака. — Не було небезпеки, він напевне страхував себе й тебе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?
— Ми перейшли в інше крило Аретузи. Він провів мене у велику кімнату, схоже, що був це кабінет когось із викладачок, може навіть ректорки. Ми всілися за стіл, на якому стояв пісочний годинник. Пісок сочився. Я відчув запах парфумів Лідії, я знав, що вона була в кімнаті до нас…
— А Вільгефорц?
— Поставив питання.
— Чому ти не став чародієм, Ґеральте? Тебе ніколи не вабило Мистецтво? Тільки будь щирим.
— Буду. Вабило.
— То чому ж ти не пішов за покликом зваблення?
— Вирішив, що розумніше керуватися голосом розуму.
— І що це значить?
— Роки роботи у відьмачому фахові привчили мене зважувати сили й наміри. Знаєш, Вільгефорце, я знав колись ґнома, який іще дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як вважаєш, став би він ним, якби пішов за покликом зваблення?
— Це мало бути порівнянням? Паралеллю? Якщо так, то аж ніяк неточна. Ґном не міг стати ельфом. Бо він не мав матері-ельфійки.