Выбрать главу

Ґеральт мовчав. Вільгефорц дивився убік.

— Я кинув її, — продовжив за мить. — І не зумів жити із пусткою, яка мене огорнула. І раптом зрозумів, що ту пустку викликає не відсутність жінки, а відсутність того, що я тоді відчував. Парадокс, вірно? Закінчувати я, хіба, не повинен, про те, що було далі, — ти здогадуєшся. Я став чародієм. З ненависті. І тільки тоді я зрозумів, яким був дурнем. Я плутав небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Як ти слушно зауважив, паралелі між нами не до кінця паралельні, — пробурмотів Ґеральт. — Що б там не здавалося, ми маємо мало спільного, Вільгефорце. Що ти хотів довести, розповідаючи мені свою історію? Що шлях до чародійської майстерності, хоча крутий і заважкий, доступний для всіх? Навіть для, вибачаюсь за паралелі, виродків і підкидьків, волоцюг чи відьмаків…

— Ні, — перебив чародій. — Я не мав наміру доводити, що той шлях доступний для всіх, бо це очевидно й давно доведено. Також не вимагав доведення факт, що для окремих людей іншого шляху просто немає.

— Тож, — усміхнувся відьмак, — я не маю виходу? Мушу укласти з тобою отой пакт, що має стати темою для картини, й стати чародієм? Тільки зважаючи на генетику? Гей. Я трохи розуміюся на теорії наслідування. Мій батько, до чого я дійшов непросто, був волоцюгою, простолюдином, авантюристом і рубайлом. Я можу мати перевагу генів по мечу, а не по куделі. Той факт, що я також непогано рубаюся, це, здається, підтверджує.

— І справді, — чародій глузливо усміхнувся. — Пісок у годиннику майже пересипався, а я, Вільгефорц з Роґґевену, майстер магії, член Капітулу, все ще розмовляю не без задоволення із простолюдином і рубайлом, сином простолюдина, рубайла й волоцюги. Говоримо ми про речі й справи, які, як воно всюди відомо, — звичні теми для дебатів біля вогнищ простецьких рубайл. Про такі, як, наприклад, генетика. Звідки ти взагалі знаєш це слово, мій ти рубайло? З храмової школи в Елландері, де вчать читати по складах і писати двадцять чотири руни? Що схилило тебе до читання книжок, у яких ці й подібні до них слова можна знайти? Де ти доводив до досконалості риторику й красномовство? І навіщо ти це робив? Щоб говорити з вампіром? Мій ти генетичний волоцюго, якому посміхнулася Тіссая де Фрьес. Мій ти відьмаче, рубайло, який приваблює Філіппу Ейльгарт так, що в неї аж руки трусяться. При згадці про якого Трісс Мерігольд шаріється. Про Йеннефер з Венґребергу я і не згадую.

— Може, й добре, що не згадуєш. У годиннику й справді залишилося вже так мало піску, що майже можна перерахувати зернятка. Не малюй більше картин, Вільгефорце. Кажи, про що йдеться. Скажи це мені простими словами. Уяви собі, що сидимо ми біля вогнища, двоє волоцюг, печемо свинку, яку тільки-но вкрали, і безрезультатно намагаємося упитися березовим соком. Є просте питання. Відповідай. Як волоцюга волоцюзі.

— Як звучить це просте питання?

— Який же договір ти мені пропонуєш? Яку ж то угоду ми маємо укласти? Чому ти хочеш мати мене в своєму горнятку, Вільгефорце? У котлі, де, як мені здається, починає кипіти? Що тут, окрім канделябрів, висить у повітрі?

— Гмм… — Чародій задумався — або удав, що це робить. — Питання не таке просте, але я спробую відповісти. Але не як волоцюга волоцюзі. Відповім… як один найманий рубайло іншому, подібному до себе.

— Нехай так.

— Тоді слухай, приятелю-рубайло. Готується незла різанина. Різка бійня не на життя, а на смерть, пардону давати не стануть. Одні переможуть, інших склюють ворони. Скажу тобі, приятелю, приставай до тих, у кого є більші шанси. До нас. Тих інших кинь і плюнь на них густою слиною, бо жодних шансів вони не мають, і на холеру б тобі гинути разом із ними? Ні-ні, побратиме, не показуй мені тут кривого писка, знаю, що ти хочеш сказати. Хочеш сказати, що ти нейтральний. Що в сраці ти маєш і тих, й інших, що ти просто перечекаєш різанину в горах, у Каер Морені. То погана ідея, побратиме. З нами буде все, що ти кохаєш. Якщо не пристанеш до нас, усе те ти втратиш. А тоді поглине тебе пустка, ніщо й ненависть. Знищить тебе Час Погорди, що надходить. Тож будь розсудливим і стань на слушний бік, коли доведеться вибирати. А вибирати доведеться. Можеш мені повірити.