— Неймовірно, — усміхнувся паскудно відьмак, — до якої міри розбурхує усіх моя нейтральність. До якої міри робить вона мене об’єктом пропозицій про договори й умови, запросин до співпраці, повчань про необхідність робити вибір і ставати на слушний бік. Закінчімо цю розмову, Вільгефорце. Витрачаєш час. У цій грі я для тебе не рівний партнер. Не бачу я можливості, аби ми обидва опинилися на одній картині в Галереї Слави. Особливо на батальній.
Чародій мовчав.
— Розставляй, — продовжив Ґеральт, — на своїй шахівниці королів, дам, слонів і тури, не переймайся мною, бо я на цій шахівниці значу не більше, ніж пил, що її вкриває. Це не моя гра. Ти стверджуєш, що мені доведеться обирати? Заявляю тобі, що ти помиляєшся. Я не стану обирати. Пристосуюся до подій. Пристосуюся до того, що виберуть інші. Я завжди так робив.
— Ти фаталіст.
— Я — фаталіст. Хоча це ще одне слово, якого я знати не повинен. Повторюю: це не моя гра.
— Чи насправді так? — Вільгефорц перехилився через стіл. — У грі цій, відьмаче, на шахівниці вже стоїть чорний кінь, на добро чи зло, але пов’язаний із тобою призначенням. Ти ж знаєш, про кого я кажу, вірно? Ти ж, хіба, хочеш її втратити? То знай: є тільки один спосіб, аби її не втратити.
Очі відьмака звузилися.
— Що ви хочете від тієї дитини?
— Є тільки один спосіб, щоб ти зумів про те довідатися.
— Застерігаю. Я не дозволю її скривдити…
— Є тільки один спосіб, аби ти зміг це зробити. Я тобі той спосіб запропонував, Ґеральте із Рівії. Подумай над моєю пропозицією. Ти на це маєш цілу ніч. Думай, дивлячись на небо. На зірки. От тільки не переплутай їх із тими, що віддзеркалюються на поверхні ставка. Пісок пересипався.
— Я боюся за Цірі, Йен.
— Немає чого.
— Але…
— Довірся мені, — вона обійняла його. — Довірся мені, прошу. Не переймайся Вільгефорцем. То гравець. Хотів тебе обдурити, спровокувати. І йому частково це вдалося. Але це не має значення. Цірі під моєю опікою, а в Аретузі їй буде безпечно, вона зуміє тут розвинути свої здібності, і ніхто їй у тому не завадить. Ніхто. Утім, про те, щоб вона стала відьмачою, — забудь. Вона має інші таланти. І для інших справ призначена. Можеш мені повірити.
— Я тобі вірю.
— Це значний прогрес. А Вільгефорцем не переймайся. Завтрашній день прояснить багато справ і розв’яже багато проблем.
Завтрашній день, — подумав він. — Вона щось від мене приховує. А я боюся розпитувати. Кодрінгер мав рацію. Я уплутався у паскудні проблеми. Але виходу зараз я не маю. Мушу зачекати на те, що принесе той завтрашній день, який, начебто, має усе прояснити. Я мушу їй довіритися. Знаю: щось станеться. Зачекаю. І пристосуюся до ситуації.
Він глянув на секретер.
— Йен?
— Я тут.
— Коли ти вчилася в Аретузі… Коли ти спала в кімнатці, як оця… Чи мала ти лялечку, без якої не могла заснути? Яку вдень ти садовила на секретер?
— Ні, — Йеннефер різко повернулася. — Я не мала навіть лялечки. Не питай мене про те, Ґеральте. Прошу тебе — не питай.
— Аретуза, — прошепотів він, озираючись. — Аретуза на острові Танедд. Її дім. На багато років… Коли вона звідси вийде, буде зрілою жінкою…
— Припини. Не думай про це й не говори про це. Замість цього…
— Що, Йен?
— Кохай мене.
Він обійняв її. Торкнувся. Знайшов. Йеннефер, неймовірним способом м’яка й тверда водночас, зітхнула голосно. Слова, які вони промовляли, рвалися, гинули серед зіткнень і прискореного дихання, переставали мати значення, розпорошувалися. Тож вони замовкли, зосередилися на пошуках себе, на пошуках істини. Шукали вони довго, ретельно й дуже докладно, лякаючись святотатського поспіху, легковажності й розв’язності. Шукали вони сильно, інтенсивно, до забуття, лякаючись святотатського сумніву й нерішучості. Шукали обережно, лякаючись святотатської неделікатності.
Вони знайшли себе, перемогли страх, а за мить відшукали істину, яка вибухнула в них під повіками жахливою, сліпучою реальністю, роздерла стогоном рішуче стиснуті вуста. І тоді час спазматично здригнувся і завмер, усе зникло, а єдиним функціонуючим відчуттям залишився дотик.
Минула вічність, а час здригнувся вдруге й знову рушив з місця, поволі, важко, наче великий, навантажений віз. Ґеральт глянув у вікно. Місяць усе ще висів у небі, хоча те, що сталося мить тому, безсумнівно повинно було б скинути його на землю.