— Що тут діється, Дійкстро?
— А ти ще не здогадався? — шпигун ішов поруч із ним, троє реданців трималися позаду. — Скажи-но щиро, відьмаче, як воно сталося, що ти тут з’явився?
— Я боявся, що настурція засохне.
— Ґеральте, — Дійкстра скоса глянув на нього. — Ти провалився у гівно з головою. Випірнув і тримаєш носа над поверхнею, але ногами ти все ще не дістав дна вигрібної ями. Дехто подає тобі руку допомоги, ризикуючи, що й сам впаде й засмердиться. Тож облиш ці дурнуваті жарти. Це Йеннефер наказала тобі прийти, так?
— Ні. Йеннефер спить у теплому ліжечку. Це тебе заспокоїло?
Гігантський шпигун різко розвернувся, схопив відьмака за руки й припер до стіни коридору.
— Ні, не заспокоїло мене це, холерний ти дурню, — просичав він. — Чи ти ще не зрозумів, дурбецелу, що чесні, вірні королям чародії не сплять сьогодні вночі? Що вони взагалі не лягали в ліжка? У тепленьких постелях сплять підкуплені Нільфгардом зрадники. Запроданці, які самі готували путч, але трохи пізніше. Не знали, що їхні плани виявили й упередили ці наміри. Й ото зараз їх саме витягають з теплих ліжок, луплять кастетами в зуби й надягають на лапи обручки з двімериту. Зі зрадниками покінчено, ти розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом із ними, то припини вдавати ідіота! Чи вчора ввечері Вільгефорц завербував тебе? Чи, може, ще раніше завербувала тебе Йеннефер? Говори! Швидко, бо гівно вже заливає тобі рота!
— Окрошка з буряка, Дійкстро, — нагадав Ґеральт. — Веди мене до Філіппи. Спокійно, гідно й без скандалів.
Шпигун відпустив його, відступив на крок.
— Ходімо, — сказав холодно. — Цими сходами, нагору. Але розмову не скінчено. Я тобі це обіцяю.
Там, де сполучалися чотири коридори, під колоною, що підтримувала стелю, було світло від ліхтаря й магічних куль. Товклися тут реданці й чародії. Серед останніх були члени Ради — Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг. Сабріна, як і Кейра Мец, була в темному чоловічому одягу. Ґеральт зрозумів, що в путчі, який відбувався на його очах, сторони можна розпізнавати за уніформами.
На підлозі стояла на колінах Трісс Мерігольд, схилена над тілом, що лежало в калюжі крові. Ґеральт упізнав Лідію ван Вредеворт. Упізнав її по волоссю і шовковій сукні. По обличчю — не впізнав би, бо то вже не було обличчям. Була то огидна, жахлива маска, череп, що блискав оголеними аж до половини щоки зубами й деформованою кісткою щелепи, що, до того ж, погано зрослася.
— Закрийте її, — глухо сказала Сабріна Ґлевіссіг. — Коли вона померла, ілюзія розвіялася… Зараза, та прикрийте її чимось!
— Як це сталося, Радкліффе? — запитала Трісс, відсмикуючи руку від руків’я кинджалу, що стирчав трохи нижче сонячного сплетення Лідії. — Як це могло статися? Мало все відбутися без трупів!
— Вона на нас напала, — пробурмотів чародій, опускаючи голову. — Коли виводили Вільгефорца, вона кинулася на нас. Настало замішання… Я сам не розумію, яким чином… Це її власний кинджал…
— Закрийте їй обличчя! — Сабріна різко відвернулася. Побачила Ґеральта, хижі очі її блиснули, наче антрацит.
— Звідки він тут узявся?
Трісс блискавично підвелася, ступила до відьмака. Ґеральт побачив її руку біля свого обличчя. Потім помітив блиск і поступово занурився у темряву. Відчув руку на комірі й різкий ривок.
— Тримайте його, бо впаде, — голос Трісс був неприродним, звучав у ньому удаваний гнів. Вона шарпнула його знову, так, щоб на мить він опинився біля неї.
— Вибач, — почув її швидкий шепіт. — Я мусила.
Люди Дійкстри підтримали його.
Він ворухнув головою. Поклався на інші відчуття. У коридорах панував рух, повітря йшло хвилями, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг лаялася, Трісс її заспокоювала. Реданці, смердячи казармами, волокли по підлозі безвладне тіло, що шепотіло шовком сукні. Кров. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Кроки, нервовий перестук підборів.
— Поспішіть! Усе це занадто довго тягнеться! Ми вже повинні бути в Ґарштангу!
Філіппа Ейльгарт. Знервована.
— Сабріна, швидко знайди Марті Содерґрен. Якщо буде треба, витягни її з ліжка. Ґедимдейту погано. Мабуть, інсульт. Хай Марті ним займеться. Але не кажи нічого, ані їй, ані тому, з ким вона спить. Трісс, відшукай і супроводь до Ґарштангу Доррегарая, Дрітельма й Кардуїна.
— Навіщо?
— Вони представляють королів. Нехай Етайн й Естерад будуть проінформовані про нашу акцію та її результати. Проводиш їх… Трісс, у тебе кров на руці! Хто?