Ганчіркова лялечка дивилася на нього очима-ґудзиками.
Він сів на ліжку, обійнявши голову долонями. На підлозі кімнатки не було крові. Але на спинці стільця висіла чорна сукня. Йеннефер перевдяглася. У чоловічий одяг, уніформу змовників?
Або виволокли її у білизні. У кайданах з двімериту.
У віконній ніші сиділа Марті Содерґрен, цілителька. Вона підняла голову, почувши його кроки. Щоки її були мокрими від сліз.
— Ген Ґедимдейт мертвий, — сказала ламким голосом. — Серце. Я нічого не зуміла зробити… Чому мене викликали так пізно? Сабріна мене вдарила. Вдарила мене по обличчю. Чому? Що тут сталося?
— Ти бачила Йеннефер?
— Ні, не бачила. Облиш мене. Я хочу залишитися сама.
— Покажи мені шлях до Ґарштанга. Прошу.
Вище Аретузи було три закручені тераси, далі узбіччя гори ставало урвистим і недоступним. Над прірвою ставав Ґарштанг. Біля фундаменту палац був темним, монолітно гладким, приліпленим до скелі блоком каміння. Тільки вищі поверхи полискували мармуром і вітражами вікон, золотилася на сонці бляха куполів.
Брукована дорога, що вела до Ґарштангу й далі, на вершину, вилася навколо гори, наче змія. Утім, була ще одна дорога, коротша, — сходи, що поєднували тераси, а зразу під Ґарштангом зникали в чорній пащі тунелю. Власне, на ті сходи відьмаку вказала Марті Содерґрен.
Зразу за тунелем був міст, що поєднував краї прірви. За мостом сходи піднімалися різко вгору й повертали, гинули за поворотом. Відьмак пришвидшив кроки.
Балюстрада сходів декорована була скульптурами фавнів і німф. Скульптури здавалися живими. Рухалися. Медальйон відьмака сильно затремтів.
Він протер очі. Удаваний рух скульптур полягав у тому, що вони змінювали форму. Гладкий камінь перетворювався на шорстку, безформну масу, зжерту вихорами й сіллю. А відразу після того — відновлювався знову.
Він знав, що воно значить. Маскуюча Танедд ілюзія тремтіла й зникала. Міст також був частково ілюзорним. Крізь дірявий, наче решето, камуфляж визирали прірва й водоспад, що шумів на її дні.
Не було темних плит, що вказували б безпечний шлях. Він перейшов місток поволі, слідкуючи за кожним кроком, лаючись подумки на втрату часу. Коли ж опинився на другому боці прірви, почув кроки людини, що бігла.
Відразу її впізнав. Зверху зі сходів збігав Доррегарай, чародій, який був на службі в короля Етайна з Цідарісу. Він пам’ятав слова Філіппи Ейльгарт. Чародіїв, які представляли нейтральних королів, запрошено було в Ґарштанг як спостерігачів. Але Доррегарай гнав східцями зі швидкістю, яка давала зрозуміти, що пропозиція та була раптом відкликана.
— Доррегараю!
— Ґеральте? — просопів чародій. — Що ти тут робиш? Не стій, утікай! Швидко вниз, до Аретузи!
— Що сталося?
— Зрада!
— Що?
Доррегарай раптом здригнувся і дивно кашлянув, а відразу після того похилився і впав просто на відьмака. Раніше, ніж Ґеральт устиг його підхопити, помітив сіроперу стрілу, що стирчала в нього зі спини. Він похитнувся із чародієм в обіймах — і це врятувало йому життя, бо друга, ідентична стріла, замість того щоб пробити йому горло, лупнула в хтиву посмішку кам’яного фавна, відбивши ніс і шматок щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.
Стрілків було двоє, й обидва мали на капелюхах хвости білок. Один залишився наверху сходів, натягуючи лук, другий витягнув меча з піхов і погнав униз, перескакуючи через кілька східців. Ґеральт скинув з себе Доррегарая, піднявся, витягаючи меча. Стріла заспівала, відьмак перервав той спів, відбивши стрілу швидким ударом меча. Другий ельф був уже близько, але при вигляді стріли, яку відьмак відбив, на мить завагався. Але тільки на мить. Він кинувся на відьмака, крутнувши мечем для удару. Ґеральт коротко парирував, навскіс, так, аби клинок ельфа зісковзнув по його вістрю. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно розвернувся і тяв його в шию, за вухом. Тільки раз. Того вистачило.
Стрілок наверху сходів знову нап’яв лук, але тятиву відпустити не встиг. Ґеральт побачив блиск, ельф крикнув, розкинув руки й полетів униз, перекидаючись по східцях. Кубрак на його спині горів.
Сходами збігав наступний чародій. Побачивши відьмака, він затримався і підняв руку. Ґеральт не став втрачати час на з’ясування, упав долілиць на землю, а вогняна блискавка із шипінням пролетіла над ним, на дрібний пил розбивши статую фавна.
— Припини! — крикнув він. — То я, відьмак!
— Зараза, — видихнув чародій, підбігаючи. Ґеральт не пам’ятав його по банкету. — Я прийняв тебе за одного з тих ельфійських бандитів… Що з Доррегараєм? Він живий?