— Ґеральте?
— Що, Любистку?
— Якби… Ну, я питаю чисто теоретично… Якби…
— Не знаю, — відповів він чесно й щиро. — Не знаю, чи зумів би я його вбити. А насправді — волів би й не намагатися.
Любисток узяв близько до серця пораду відьмака, тож постановив вирішити усі неясності й розв’язати сумніви. Зробив те, ледь вони вирушили у подальший шлях. Зробив те із властивим тактом.
— Мільво! — крикнув раптом під час їзди, дивлячись на вампіра. — Ти могла б зі своїм луком рушити наперед, підстрелити якогось кабанця чи оленя. Досить уже мені, зараза, ожини та грибів, риби й беззубок. З’їв би я для різноманітності шматочок справжнього м’яса. А ти як, Регісе?
— Пробач? — вампір підняв голову від шиї коня.
— М’ясо! — повторив чітко поет. — Підмовляю Мільву пополювати. З’їв би ти свіжого м’яса?
— З’їв би.
— А крові, свіжої крові попив би?
— Крові? — Регіс ковтнув слину. — Ні. Якщо йдеться про кров — то дякую. Але ви, якщо маєте бажання, не стримуйтеся.
Ґеральт, Мільва й Кагір зберігали важке, гробове мовчання.
— Я знаю, у чому справа, Любистку, — повільно сказав Регіс. — І нехай же я тебе заспокою. Я вампір, авжеж. Але крові я не п’ю.
Мовчання стало важким, наче свинець. Але Любисток не був би Любистком, якби змовчав також.
— Хіба ти погано мене зрозумів, — сказав він удавано безтурботно. — Не йдеться мені про…
— Я не п’ю кров, — урвав його Регіс. — Здавна. Відвик.
— Як це — відвик?
— Звичайно.
— Я й насправді не розумію…
— Вибач. Але то особиста справа.
— Але…
— Любистку! — відьмак не витримав, розвернувся у сідлі. — Регіс мить тому сказав тобі, аби ти пішов на хрін. Тільки що зробив те ввічливо. Будь ґречним, стули нарешті пельку.
Утім, посіяне зерно неспокою і сумнівів проросло й зійшло. Коли затрималися вони на ночівлю, атмосфера все ще була важкою і напруженою, і не послабила її навіть підстрелена Мільвою над річкою жирна казарка, яку вони обліпили глиною, спекли і з’їли, дочиста обгризаючи навіть найменші кісточки. Придавили голод, але неспокій залишився. Розмова не клеїлася, не дивлячись на титанічні зусилля Любистка. Балаканина поета перетворилася на монолог настільки очевидно, що нарешті й він сам те помітив і заткнувся. Гробову тишу, що запанувала біля вогнища, порушувало лише хрупотіння жованого кіньми сіна.
Незважаючи на пізню пору, якось ніхто не мав бажання спати. Мільва гріла воду у підвішеному над вогнем казанку й розпрямляла зам’яті пера на стрілах. Кагір лагодив порвану застібку чобота. Ґеральт стругав паличку. А Регіс обводив очима усіх по черзі.
— Ну добре, — сказав нарешті. — Бачу, що цього не уникнути. Здається, я вже давно повинен був вам пояснити певні справи…
— Ніхто від тебе того не вимагає, — Ґеральт кинув до вогнища кілочок, що його довго й турботливо вистругував, і підвів голову. — Я не потребую твоїх пояснень. Я старомодний тип, якщо простягаю комусь руку й вважаю його за компаньйона, то це для мне значить більше, аніж контракт, укладений у присутності нотаріуса.
— Я також старомодний, — відізвався Кагір, усе ще схилений над чоботом.
— Інших звичаїв нє знаю, — сухо сказала Мільва, стромляючи чергову стрілу у пару, що піднімалася від казанка.
— Балаканиною Любистка не переймайся, — додав відьмак. — Уже такий він є. А нам ані звірятися, ані пояснювати щось ти не мусиш. Ми ж тобі також не звірялися.
— Утім, я думаю, — посміхнувся легенько вампір, — що ви захочете вислухати те, що я хочу сказати, аж ніяк до того не змушувані? Відчуваю потребу в щирості щодо осіб, до яких я простягаю руку і приймаю їх як компаньйонів.
Цього разу ніхто не відізвався.
— Почати потрібно з того, — сказав за хвильку Регіс, — що безпідставними є усі побоювання, що можуть пов’язуватися із моєю вампірською натурою. Я ні на кого не кинуся, не підкрадуся вночі, аби всадити зуби у шию сплячого. І не йдеться тільки про моїх товаришів, до яких я ставлюся не менш старомодно, ніж інші старомодні, які тут присутні. Я не торкаюся крові. Взагалі й ніколи. Я відвик від неї, коли вона стала для мене проблемою. Серйозною проблемою, яку мені непросто було вирішити.