— То як? — Регіс вирвав його із задуми. — Приймаєш план?
— Приймаю. Рушаймо.
Щось мене тоді підштовхнуло, згадав собі відьмак, аби не говорити решті компанії про проект переправи через Їзгіт. Щоб попросити Регіса, аби він тим теж не хвалився. Сам не знаю, чому я те відтягував. Зараз, коли усе купно й тотально пішло на хрін, я міг би навіяти собі, що вже тоді звернув увагу на поведінку Мільви. На проблеми, які вона мала. На чіткі прояви. Але це не було б правдою. Нічого я не помітив, а на те, що помітив, уваги я не звернув, залишив поза нею. Наче дурень якийсь. І їхали ми далі на схід, затягуючи із поворотом до трясовин.
Хоча добре, що ми те затягували, подумав він, добуваючи меча й торкаючись великим пальцем гострого, наче бритва, леза. Якби ми тоді відразу поїхали до Їзгіту, не мав би я зараз цієї зброї.
Від світанку вони не чули і не бачили жодних військ. Мільва їхала попереду, далеко від решти компанії. Регіс, Любисток і Кагір гомоніли.
— Аби тільки ті друїди захотіли докласти зусиль, щоб допомогти нам у справі Цірі, — переймався поет. — Доводилося мені зустрічати друїдів, і повірте мені, були то сичі мовчазні, здичавілі відлюдники. Може статися так, що вони й узагалі не захочуть із нами розмовляти, не кажучи вже про застосування магії.
— Регіс, — нагадав відьмак, — знає когось серед тих з Каед Ду.
— А чи не станеться так, що знайомству тому — років триста чи чотириста?
— Воно значно молодше, — запевнив із загадковою посмішкою вампір. — Зрештою, друїди — довговічні. Вони завжди перебувають на повітрі, серед первісної і незайманої природи, а це пречудово впливає на здоров’я. Дихай на повні груди, Любистку, наповнюй легені лісовим повітрям, також будеш здоровим.
— Від того лісового повітря, — сказав уїдливо Любисток, — я уже скоро шерстю заросту, най його зараза. Ночами мені корчма, пиво й лазня сняться. А первісну природу хай первісна холера візьме, до того ж я сумніваюся у її цілющому впливові на здоров’я, особливо на психічне. Згадані вже друїди є найкращим прикладом, бо то ж здичавілі безумці. Мають абсолютний пунктик щодо тої їхньої природи і її охорони. Чи мало разів був я свідком, як вони петицію до влади заносили? Не полювати, дерев не рубати, гною до річок не скидати й усяка така дурня. А верхом дурощів був прихід отієї їхньої делегації із омеловими вінками до короля Етайна у Цідаріс. Я там саме був…
— Чого хотіли? — зацікавився Ґеральт.
— Цідаріс, як ви знаєте, то одне з королівств, у якому більшість люду живе з риболовства. Друїди зажадали, аби король наказав застосовувати сітки із фіксованим розміром вічок і щоб суворо карав тих, хто стане застосовувати сітки із вічками меншими, ніж наказано. У Ейтана аж щелепа відвалилася, а омелові пояснили, що оті вічка — єдиний засіб вберегти рибні багатства від вичерпування. Король провів їх на терасу, показав море й розповів, як найсміливіший із його моряків плив якось на захід два місяці й повернувся, бо солодка вода на кораблі скінчилася, а від суші на горизонті й сліду не було. Чи вони, друїди, вважають, запитав він, начебто можливо вичерпати рибні багатства такого моря? Безумовно, відповіли омелові, хоча настільки ж беззаперечним є те, що морська риболовля існуватиме найдовше як спосіб отримання продовольства прямо з природи, але настане такий час, коли риби забракне, й голод зазирне в очі. І тому треба ловити сітками із великими вічками, хватаючи дорослу рибу й охороняючи малечу. Етайн запитав, коли це, на думку друїдів, настане отой страшний час голодування, а вони на те, що десь через дві тисячі років, згідно із їхніми прогнозами. Король попрощався із ними ґречно і попросив, аби навідалися знову десь років через тисячу, тоді він подумає. Омелові жарту не зрозуміли й почали сперечатися, тож викинули їх за браму.
— Такі вже вони, оті друїди, — підтвердив Кагір. — У нас у Нільфгарді…
— Так я і відчував! — крикнув тріумфально Любисток. — У нас у Нільфгарді! Ще вчора, як я назвав тебе нільфгардцем, ти аж підстрибував, наче тебе шершень вжалив! Ти, Кагіре, може, врешті б визначився, хто ти є.