— Ховайтеся!
Помічник перевізника раптом закашлявся дивно, випустивши жердину у воду. Ґеральт побачив скривавлене вістря і чотири пальці держака, що стирчали з його спини. Червоно-карий Кагіра став дибки, заіржав болісно, мотаючи простреленою шиєю, повалив Любистка і вискочив за борт. Інші коні також іржали й кидалися на всі боки, пором трясся від ударів копит.
— Тримайте коней! — крикнув вампір. — Три…
Раптом урвав, упав спиною на борт, сів, схилив голову. З грудей його стирчала чорнопера стріла.
Мільва також те побачила. Крикнула люто, потягнулася за луком, висипала під ноги стріли з колчана. І почала шити. Швидко. Стрілу за стрілою. Ані одна не схибила мимо цілі.
На березі закипіло. Нільфгардці відступили у ліс, залишивши в очереті мертвих і поранених, які вили на все горло. Укриті у гущавині, продовжили стріляти, але стріли вже ледь долітали, швидка течія несла пором на середину річки. Відстань була задалекою для точних пострілів з нільфгардських луків. Але не для луку Мільви.
Серед нільфгардців раптом з’явився офіцер у чорному плащі, у шоломі, на якому погойдувалися крила крука. Він кричав, розмахував буздиганом, вказував униз річки. Мільва ширше розставила ноги, дотягнула тятиву до губ, коротко прицілилася. Стріла зашуміла у повітрі, офіцер вигнувся у сідлі назад, обвис на руках солдатів, які його підтримали. Мільва знову нап’яла лук, випустила тятиву з пальців. Один з нільфгардців, які підтримували офіцера, крикнув шалено й злетів з коня. Інші зникли у лісі.
— Майстерний постріл, — спокійно сказав Регіс з-за спини відьмака. — Але краще хапаємося за жердини. Ми все ще занадто близько від берега, а несе нас на мілину.
Лучниця і Ґеральт повернулися.
— Ти живий? — запитали одним голосом.
— А ви думали, — вампір спокійно показав їм чорноперу стрілу, — що можна мені заподіяти кривду будь-яким патиком?
Не було часу дивуватися. Пором знову крутився у нурті й ішов за течією. Але на повороті річки знову з’явився пляж, піщана латка й мілина, а на березі зробилося чорно від нільфгардців. Деякі в’їжджали у річку й готували луки. Всі, не виключаючи Любистка, кинулися до жердин. Скоро ті перестали діставати до дна, течія винесла пором на плесо.
— Добре, — сапнула Мільва, кидаючи жердину. — Зара’ вони вже нас не дістануть…
— Один дістався до мілини! — указав Любисток. — Готує лук до пострілу! Ховаймося!
— Нє вцілить, — холодно оцінила Мільва.
Стріла плюснула у воду у двох сажнях від носу порому.
— Знову напинає! — крикнув трубадур, виглядаючи з-за борту. — Увага!
— Нє вцілить, — повторила Мільва, поправляючи наруч на лівому зап’ястку. — Лук добрий має, алє лучник з нього, як з козлиної сраки валторна. Гарячкує. Після пострілу дригається і трясеться, наче баба, якій слимак межі півжопки вліз. Тримайте коней, аби мене який нє вдарив.
Цього разу нільфгардець узяв зависоко, й стріла свиснула над поромом. Мільва підняла лук, стала на розставлених ногах, швидко натягнула тятиву до щоки й делікатно відпустила її, навіть на волос не змінюючи пози. Нільфгардець шубовтнув у воду, наче блискавкою ударений, поплив за течією. Чорний плащ його надувався, наче пузир.
— Отак воно робиться, — Мільва опустила лук. — Тіко йому пізно вже до науки.
— Інші за нами чвалують, — Кагір вказав на правий берег. — І поручитися можу, що не полишуть погоні. Не після того, як Мільва застрелила офіцера. Річка в’ється, на наступному повороті течія знову приб’є нас під їхній берег. Вони про те знають — і стануть чекати…
— Поки що у нас інша халепа, — простогнав перевізник, підводячись з колін і залишаючи вбитого помічника. — Нас зара’ пхає прямісінько до лівого берегу… Боги, між двох ми вогнів… А все те через вас, вельможні! На ваші голови та кров впаде…
— Пельку стули й берися за жердину!
На лівому, пласкому, зараз уже ближчому березі клубилися кінні, ідентифіковані Любистком як лирійські партизани. Кричали вони, розмахували руками. Ґеральт помітив між ними вершника на білому коні. Не був упевненим, але здалося йому, що вершник — жінка. Світловолоса жінка в обладунку, але без шолома.
— Що вони кричать? — прислухався Любисток. — Щось про королеву, чи що?