На бендюзі кипіла битва. Нільфгардці оточили й відрізали від мосту піхоту, яка не втекла; та боронилася затято з-за барикад, збудованих з кедрових і соснових плах. Побачивши підмогу, жменя захисників підняла радісний крик. Але трохи передчасно й необачно. Зімкнутий клин одсічі вибив нільфгардців з мосту, але тепер, біля переправи, ринули на нього флангові контрудари кінноти. Якби не барикади й штабелі бендюги, що вгамовувала як втечу, так і розгін кавалерії, піхота миттєво пішла б у розсип. Приперті до штабелів, солдати прийняли затятий бій.
Для Геральта то було щось незнайоме, чого він не знав, абсолютно новий рід битви. Не було й мови про фехтування і роботу ніг, була лише хаотична рубанина й безперестанне парирування ударів, що летіли з усіх боків. Утім, він користався і з незаслуженого привілею командира — солдати групувалися навколо нього, заслоняли боки, захищали спину, вимітали фронт попереду, формуючи місце, у яке він міг ударити й вкусити насмерть. Але тіснота ставала дедалі більшою. Відьмак і його військо, не зрозуміли коли, почали битися пліч-о-пліч зі скривавленою і змореною жменькою оборонців барикади, у більшості своїй — ґномськими найманцями. Билися у кільці оточення.
А потім прийшов вогонь.
Одним із флангів барикади, розміщеним поміж бендюгою і мостом, була велика колюча купа соснових пеньків і гілок, непереборна перешкода для коней та піхоти. Зараз та купа стояла у вогні — хтось кинув туди смолоскип. Захисники відступили, відігнані жаром і димом. Збиті у купу, засліплені, перешкоджаючі один одному, вони почали помирати під ударами нільфгардців, які їх штурмували.
Ситуацію врятував Кагір. Маючи військовий досвід, він не дозволив оточити на барикаді скуплене навколо нього військо. Дав себе відтяти від групи Ґеральта, але тепер повертався. Навіть роздобув коня у чорному капаризоні, й тепер, рублячи навколо мечем, ударив у фланг. За ним, кричучи, наче безумні, у діру лізли алебардники й списоносці у якках із червоним раутом.
Ґеральт склав пальці й ударив у палаючий стос Знаком Аард. Не розраховував на великий ефект, бо вже тижні як був позбавлений своїх відьмацьких елексирів. Але ефект був. Стос вибухнув і розсипався, сіючи іскрами.
— За мною! — крикнув Ґеральт, тнучи у скроню нільфгардця, що ліз на барикаду. — За мною! Крізь вогонь!
І вони пішли, розкидаючи списами все ще палаючу купу, кидаючи у нільфгардських коней жаром, підхопленим голими руками. Хрещення вогнем, подумав відьмак, наче шалений рубаючи й парируючи удари. Я мав пройти крізь вогонь для Цірі. А йду крізь вогонь у битві, яка аж ніяк мене не стосується. Якої я взагалі не розумію. Вогонь, який мав мене очистити, просто палить мені волосся і обличчя.
Кров, якою був він забризканий, сичала й випаровувалася.
— Уперед! Ломи! Кагір! До мене!
— Ґеральте! — Кагір змів з сідла чергового нільфгардця. — На міст! Пробивайся із людьми на міст! Згуртуємо ряди…
Не доказав, бо у галопі налетів на нього вершник у чорному нагруднику, без шолома, із розвіяним скривавленим волоссям. Кагір парирував удар довгого меча, але звалився з коня, що присів на задні ноги. Нільфгардець нахилився, аби прибити його до землі. Але не зробив того, стримав удар. На наплічнику його блищав сріблястий скорпіон.
— Кагір! — крикнув здивовано. — Кагір еп Келлах!
— Мортейсене… — у голосі Кагіра, який лежав на землі, не було здивування.
Ґномський найманець, що пробігав обік Ґеральта, — в осмаленій і підпаленій яці із червоним раутом, — не гаяв часу на дивування хоч чимось. З розмаху увіткнув рогатину у живіт нільфгардцю, пхнув держак, звалив його з сідла. Другий підскочив, наступив на чорний нагрудник поваленого важезним чоботом, всадив наконечник списа просто у горло. Нільфгардець захарчав, плюнув кров’ю і зорав пісок острогами.
У ту саму мить відьмак отримав у хрестець чимось дуже важким і дуже твердим. Коліна під ним підігнулися. Він упав, чуючи гучний тріумфальний рик. Бачив, як вершники у чорному летять до лісу. Відчував, як міст гудить під копитами кінноти з лівого берегу — та несла штандарт із орлом, оточеним червоними раутами.