— А що діється?
— Від Стрічки вершники до нас великою купою женуть! То Нільфгард! Чого витріщаєтеся? На коней, поки нас нє хапнули!
Битва за село тривала вже добру годину, але досі ніщо не вказувало на те, що мала скінчитися. Піхотинці, які оборонялися з-за кам’яних стінок, тинів і поставлених у барикади возів, відбили вже три атаки кінноти, що перла греблею. Ширина греблі не дозволяла кінним набрати фронтального розгону, а піхоті уможливила сконцентрувати оборону. У результаті хвиля кінноти раз у раз розбивалася об барикади, з-за яких заядлі, хай і у відчаї, кнехти вражали ряди вершників дощем стріл з луків та арбалетів. Обстріляна кавалерія крутилася і клубочилася, і тоді оборонці вискакували на неї зі швидкою контратакою, лупаючи скільки влізе бердишами, гвізармами й окутими бойовими ціпами. Кіннота відступала до ставків, залишаючи трупи людей і коней, а піхота ховалася за барикади й обкладала ворога бридкою лайкою. Через якийсь час кіннота переформовувалася й атакувала знову.
І так далі.
— Цікаво, хто там із ким б’ється? — знову запитав Любисток — невиразно, бо саме тримав у роті й намагався зм’якшити випроханий у Мільви сухар.
Вони сиділи на самому краю урвища, добре заховавшись між ялинками. Могли спостерігати за битвою, не переймаючись, що і їх самих хтось помітить. Чесно кажучи, були змушені спостерігати. Іншого виходу не мали. Попереду була битва, позаду — палаючий ліс.
— Неважко здогадатися, — Ґеральт неохоче вирішив нарешті відповісти на питання Любистка. — Кінні це нільфгардці.
— А піші?
— А піші — не нільфгардці.
— Кінні — то регулярна кавалерія з Вердену, — сказала Мільва, до цієї миті похмура і підозріло мовчазна. — Вони вишиті шахівниці на в’юках мають. А ті у селі — то брюґґські вояки. По хоругвах видко.
І насправді, розохочені черговим успіхом кнехти підняли над шанцем зелене знамено із білим якірним хрестом. Ґеральт приглядався уважно, але раніше того штандарту не помічав, оборонці підняли його тільки зараз. Мабуть, на початку битви десь він дівся.
— І довго ми ще будемо тут сидіти? — запитав Любисток.
— Офігєть, — буркнула Мільва. — Ото ти запитав. Озирнися! Куди не глянь, всюди жопа.
Любистку не довелося ані дивитися, ані розглядатися. Увесь горизонт був смугастим від стовпів диму. Найгустіше диміло на півночі й заході, там, де котресь із військ підпалило ліси. Численні дими також били у небо на півдні, там, куди вони направлялися, коли шлях їм загородила битва. Але протягом тієї години, яку вони провели на узгір’ї, дими стали також і на сході.
— Ото, — за хвилину продовжила лучниця, дивлячись на Ґеральта, — цікаво мені, відьмаче, шо ти зараз станеш робити? За нами Нільфгард і палаючі хащі, шо перед нами — сам бачиш. Які ж тоді в тебе плани?
— Мої плани зміні не підлягають. Перечекаю цю битву й рушу далі на південь. До Яруги.
— Ти чи без розуму, чи шо, — скривилася Мільва. — Ти ж бач, шо воно діється. Голим же оком видко, шо то не якась там наїздка свавільних банд, а війна на повну. Нільфгард разом із Верденом іде. На півдні Яругу вже напевне перейшли, напевне вже увесь Брюґґе, а може, й Содден у вогні…
— Я мушу дістатися до Яруги.
— Чудово. А шо потім?
— Знайду човен, попливу за течією, спробую дістатися до гирла. Потім корабель… Звідти ж, холера, мусять курсувати якісь кораблі…
— До Нільфгарду? — пирхнула вона. — Плани не змінилися?
— Ти не мусиш мене супроводжувати.
— Ага, нє мушу. І хвала богам, бо я смерті не шукаю. Страхатися її не страхаюся, але от шо маю тобі сказати: дати вбити себе — невелика штука.
— Знаю, — відповів він спокійно. — Маю практику. Я б не йшов у той бік, якби не мусив. Але мушу, тож — іду. Нічого мене не стримає.
— Ха! — Вона зміряла його поглядом. — Ото голос, наче хто ножем по донцю старого горнятка шкрябає. Якби імператор Емгир тебе почув, напевне у штани б напудив зі страху. До мене, варта, до мене, гуфці мої імператорські, біда, біда, вже до мене до Нільфгарду відьмак човном пливе, життя і корони позбавить! Загинув я!
— Перестань, Мільво.
— Та авжеж! Саме час, аби тобі хто правду в очі сказав. Та хай мене линялий кроль вийохає, як я колись дурнішого хлопа бачила! До Емгира їдеш дівку твою витягати? Яку Емгир імператрицею хоче зробити? Яку у королів відібрав? У Емгира міцні пазури: як шось цапне — хрін випустить. Із ним королі нє справляються, а ти хочеш?
Він не відповів.