Жоден з тих, які наближалися, молодшим не виглядав. Але не виглядав і старшим.
— Ведуть людей, — пробурмотіла Мільва, рухом голови вказуючи Ґеральту на групку, що виходила з лісу слідом за шісткою ґномів. — Мабуть, біженці, бо в’юками обвішані.
— Та й самі вони добряче обвішані, — сказав Любисток.
І справді, кожен з ґномів таскав на собі багаж, під яким швидко загнулися б багато хто з людей і багато хто з коней. Крім звичайних рюкзаків і сакв Ґеральт помітив замкнені на замки скрині, чималий мідяний казанок і щось, що виглядало наче малий комод. Один навіть ніс на спині колесо від возу.
Той, хто марширував на чолі, багажу не ніс. За поясом мав коротку сокирку, за спиною довгий меч у піхвах, загорнутих у шкіри смугастих котів, а на плечі зеленого, мокрого й нашорошеного папугу. Власне, саме він із ними й привітався.
— Вітаю! — гарикнув, затримуючись посеред дороги й беручись під боки. — Часи такі, що краще вовка у бору зустріти, аніж людину, а як уже сталося, то зустрічного краще стрілою з арбалета, ніж добрим словом привітати! Але хто співом вітає, хто музикою представляється, той, видко, свій хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милої пані! Вітаю. Я — Золтан Хівай.
— Я Ґеральт, — представився після хвильки вагання відьмак. — Той, який співав, — то Любисток. А оце — Мільва.
— Ррр-ррва мать! — скреготнув папуга.
— Дзьоба стули! — гримнув на птаха Золтан Хівай. — Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввічлива. Десять талерів за дивину віддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моєї компанії. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фіґґіс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.
Перцифаль Шуттенбах ґномом не був. З-під мокрого каптура визирав, замість розкудланої бороди, довгий і шпичастий ніс, що беззаперечно окреслював належність його володаря до старої і шляхетної раси гномів.
— А оті, — Золтан Хівай вказав на збиту купку, що затрималася віддалік, — то втікачі з Кернів. Як бачте, самі баби із дітлахами. Було їх більше, але Нільфгард налетів на їхню групу три дні тому, вирізав та розігнав. Надибали ми їх у лісах і тепер разом ідемо.
— Сміливо йдете, — дозволив собі зауваження Ґеральт. — Гостинцем та зі співами.
— Не здається мені, — ворухнув бородою ґном, — щоби марш із плачем був кращим рішенням. Від Діллінжену ми лісами йшли, тихо й скрито, а як війська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.
Урвав себе, розглянувся по бойовиську.
— До таких картин, — кивнув на трупи, — ми вже звикли. Від самого Діллінжену, від Яруги, на гостинцях тільки смерть… Ви з оцими йшли?
— Ні. Нільфгард купців вирізав.
— Не Нільфгард, — покрутив головою ґном, спокійно дивлячись на вбитих. — Скойа’таелі. Регулярне військо не стане стріли з трупів витягати. А добра стріла півкрони коштує.
— Знається, — буркнула Мільва.
— Куди йдете?
— На південь, — відразу відповів Ґеральт.
— Не раджу, — Золтан Хівай знову похитав головою. — Там справжнє пекло, вогонь і погибель. Діллінжен уже точно захоплено, все більші сили Чорних Яругу переходять, у будь-який момент заллють усю долину на правому березі. Як бачте, вони вже й попереду є, на півночі, йдуть на місто Брюґґе. Тож єдиний зараз розумний напрям для втечі — це схід.
Мільва красномовно глянула на відьмака, а відьмак утримався від коментаря.
— Ми саме на схід прямуємо, — продовжував Золтан Хівай. — Єдиний шанс — це за фронт перейти, а зі сходу, від річки Іни, рушать же темерійські війська. Тож хочемо просіками лісовими йти до узгірь Турлоу, потім Старим Шляхом до Соддену, до річки Хотлі, що в Іну впадає. Як хочете, разом підемо. Якщо не стане вам на заваді, що повільно. Ви маєте коней, а нам втікачі темп сповільнюють.
— Вам же, — відізвалася Мільва, проникливо на нього дивлячись, — те нє стає на заваді. Ґном, навіть із багажем, піхом тридцять миль у день зробити може, майже стільки, скільки кінна людина. Я знаю Старий Шлях. Без біженців були б ви над Хотлі за якихось три дні.
— То ж баби із дітьми, — Золтан Хівай виставив бороду й черево. — Не залишимо ми їх на ласку долі. А ви б щось протилежне нам порадили, га?
— Ні, — сказав відьмак. — Не порадили б.
— Радий чути. Значить, перше враження мене не підмануло. Тож як? Ідемо у компанії?
Ґеральт глянув на Мільву, лучниця кивнула.
— Добре. — Золтан помітив той кивок. — Тоді у дорогу, поки нас на гостинці який патруль не надибав. Але спочатку… Йазоне, Монро, понишпорьте по возах. Як щось пожиточне там залишилося, забрати під ноль. Фіґґісе, перевір, чи наше колесо пасує до того малого фургончика. Був би він для нас у самий раз.