— Пасує! — крикнув за хвилину той, який таскав колесо. — Як влите сидить!
— А бач, баранячий ти лобе! Ще дивувався учора, як я тобі наказав те колесо взяти й нести! Монтуй! Допоможи йому, Калебе!
За приголомшливо короткий час віз небіжчиці Вери Левенгаупт, забезпечений новим колесом, обдертий від брезенту й усіх непотрібних елементів, було витягнуто з рівчака на шлях. Мигцем звалили на нього увесь багаж. Після роздумів Золтан Хівай наказав посадити на віз ще й дітей. Наказ його виконали не відразу — Ґеральт помітив, що біженки косяться на ґномів і намагаються триматися подалі.
Любисток із явним несхваленням поглядав на двох ґномів, які приміряли стягнений з трупів одяг. Інші шукали серед возів, але не знайшли чогось гідного уваги. Золтан Хівай свиснув, сунувши у рота пальці, даючи їм знати, що час кінчати мишкування, після чого професійним поглядом оглянув Плітку, Пегаса й карого Мільви.
— Верхові, — ствердив, із невдоволенням крутячи носом. — Значить, непридатні. Фіґґісе, Калебе, за дишла. Будемо мінятися у запряжці. Маааарш!
Ґеральт був упевнений, що ґномам скоро доведеться залишити добутого воза, коли той добряче зав’язне на розм’яклих просіках, але він помилявся. Карли були сильними, наче бики, а шляхи, що вели на схід, виявилися трав’янистими й не дуже грузькими. І далі безперервно дощило. Мільва стала похмурою і злою, якщо відгукувалася, то тільки щоб висловити переконання, що у будь-який момент у коней потріскається розм’якла роговина на копитах. Золтан Хівай у відповідь облизувався, придивлявся до копит і казав, що він майстер з приготування конини, чим доводив Мільву до сказу.
Утримували вони постійний стрій, у центрі якого був віз, що тягли вони його навпереміну. Попереду воза марширував Золтан, поряд із ним їхав на Пегасі Любисток, пристаючи до папуги. За возом їхали Ґеральт із Мільвою, а наприкінці волоклися шестеро жінок з Кернів.
Провідником зазвичай був Перцифаль Шуттенбах, довгоносий гном. Поступаючись ґномам зростом і силою, він дорівнював їм витривалістю, а спритністю — значно перевершував. Під час маршу безперестанно присідав, шурхотів у кущах, виривався уперед і зникав, після чого з’являвся раптово й нервовими, мавпячими жестами подавав здалеку знак, що усе в порядку, можна йти далі. Часом він повертався і швидко переповідав про перешкоди на шляху. Скільки б разів не повертався, завжди мав для четвірки дітлахів, які сиділи на возі, жменю ожини, горіхів чи якісь дивовижні, але явно смаковиті корінці.
Швидкість вони мали потворно повільну, марширували просіками три дні. Не наштовхнулися ні на які війська, не бачили димів чи заграв. Утім, самими вони не були. Розвідник Перцифаль кілька разів доповідав їм про групи біженців, які ховалися у лісах. Кілька таких груп вони минули, причому якомога швидше, бо міни озброєних вилами та колунами хлопів не заохочували до зав’язування контактів. Висловлювалася пропозиція вступити у перемовини й залишити якійсь із груп біженців жінок з Кернів, але Золтан був проти, а Мільва його підтримала. Жінки також аж ніяк не квапилися залишати компанію. Було це тим більше дивно, що ставилися вони до ґномів із явною, сповненою страхом недоброзичливістю і дистанціюванням, майже ніколи не відгукувалися, а на кожній із зупинок трималися на узбіччі.
Ґеральт списував поведінку жінок на трагедію, яку вони нещодавно пережили, втім, підозрював, що причиною недоброзичливості також могли бути занадто розкуті манери ґномів. Золтан і його компанія лаялися настільки ж бридко й часто, як папуга, називаний Фельдмаршалом Дудою, але мали багатший репертуар. Співали свинські пісеньки, в чому, зрештою, всіляко допомагав їм Любисток. Плювалися, шмаркалися у пальці й голосно перділи, що зазвичай було причиною смішків, жартів і взаємного під’юджування. У кущі ходили тільки за насправді великою потребою, із потребами легшими не утруднювали себе далеким ходінням. Це остаточно розлютило врешті Мільву, яка добряче вилаяла Золтана, коли той уранці висцявся у теплий ще попіл вогнища, аж ніяк не переймаючись глядачами. Здивований Золтан не збентежився і заявив, що сором’язливо укриватися із того роду потребами звикли виключно особи лукаві, підступні й схильні до доносів, за чим таких ото, власне, й розпізнають. Утім, на лучницю те красномовне пояснення не справило жодного враження. Ґноми були почастовані довгою вязкою лайки й кількома напрочуд конкретними погрозами, які вони сприйняли всерйоз, бо почали слухняно ходити у кущі. Однак, аби не наразитися на обзивання їх підступними донощиками, ходили групами.